Незрідка трапляється: рідні брати, а такі різні, ніби чужі: й зовні, і вдачею, і характерами, і поведінкою… Всім. Такі Мар’ян і Андрій Бобрики.
“А-ГА-ГА-ГА!”
Незрідка трапляється: рідні брати, а такі різні, ніби чужі: й зовні, і вдачею, і характерами, і поведінкою… Всім.
Такі Мар’ян і Андрій Бобрики.
Мар’ян – високий крем’ях, з тугими вилицями і майже квадратними щелепами, зухвалими, на викаті очима.
Андрій – хирлявий, коротконогий, хворобливий, з виморщеним дерешкуватим лицем, впалими очима і заклебученим носом.
Наскільки одному вділила доля сили і вроди, настільки в іншого відняла.
Мар’ян напористий, вимисливий, задирливий і упевнений у собі, Андрій – полохливий, юлавий, легкодухий і ніби затюканий.
Мар’ян працює в місті на консервному заводі (в нього середня спеціальна освіта), ходить у дрібних начальниках, і це накладає на його поведінку і мову відчутний відбиток: у будь-якій компанії він поводиться гордовито і незалежно, говорить владно і наказово.
Андрій тримається села, бо ні на що інше, як тільки «брати більше і кидати дальше, не здатний.
Мар’янові за тридцять, Андрієві – під тридцять.
Обидва парубкують.
Щосуботи Мар’ян приїжджає в село, і недільний день брати проводять разом. Зранку ідуть з мамою (батько помер) до церкви, а в довге пообіддя – до клубу забивати доміно.
За ними цікаво спостерігати, настільки колоритну пару вони створюють. У Мар’яна голос бундючний, дрантливий, він ніби в бочку дуднить, в Андрія – тонкий, писклявий.
Мар’ян намагається говорити по-міському культурно, вживаючи такі незвичні для сільського вуха слова і словосполучення, як «оце», «ні-ні», «панове», а також «тряпка», «за- будецця», «потєряний», «безнадьожна жизнь», «тушуєшся» тощо. Він силкується видаватися мудрішим, ніж є насправді, любить, коли його слухають, та й уміє привернути до себе увагу, переупевнений у своїй правоті. Андрій у розмові ніяковіє і, коли до нього доскіпуються, одповідає мляво і уникливо, найбільш вживане слівце в нього – якийсь словесний покруч «тивово», який він вимовляє так, ніби перед тим пожмакав його в роті.
– Це не твоя часом робота? – запитує його, приміром, хтось із начальства, вказуючи пальцем на якесь неподобство.
– Та де?! – вошколупиться він. – Чо’ би я тивово?
Або:
– Ти чого це вчора до Теклі Приймакової забігав? За самогоном чи мо’ чимось кращим?
– А тобі, тивово, не однаково? – осушкувато огризається він.
Коли говорить Мар’ян, Андрій не зводить з нього зачарованого погляду – старший брат для нього ідеал і авторитет. З найменшого дотепу чи просто іронічної інтонації Андрій вибухає реготом:
– А-га-га-га-га-га!!!
Той регіт народжується десь глибоко в Андрієвих грудях і назовні виривається миттєво, легко і природно. При цьому він закидає голову так далеко назад, що видно язик з білим нальотом, ясна і зуби, пожовклі від курива і почорнілі од карієсу, а також рожевий язичок, що як дзвоник калатає в горлі.
Мар’ян любить розповідати старі бородаті, часто бридкі й грубі анекдоти, і Андрій постійно регоче, хоча чув їх незліченну кількість разів. Коли хтось інший пробує розповідати, Мар’ян наскікливо і грубо перебиває його гострою, як ніж, фразою:
– Та це повний хренобель!
І тут же луною котиться Андрієве «а-га-га-га!!!»
Коли хто вставляє слово – Мар’ян одразу ж спопеляє його важким некліпним поглядом.
-Ти шо, потєраний? Оце пердиляснув!
-А-га-га-га!!! – миттєво реагує молодший брат.
Без цього «а-га-га-га!!!» вже неможливо уявити собі ні братів Бобриків, ні недільний день у селі біля клубу.
Павло НЕТЕЧ