Стефанія Михайлівна Коцюк народилася 1927 року в селі Джурин на Чортківщині. Арештована енкаведистами в 1945 році, перейшла через катівню слідчих камер білобожницького КПЗ (“камера прєдварітельного заключєнія”), звідти переведена в Чортківську тюрму.
Коли слідство було закінчене, справа була готова на суд, Стефанію перевели в підвали польського кляштору. Там погрожували і обіцяли випустити на волю, якщо буде співпрацювати з ними. Дівчина категорично відмовилася. Вночі у темному підвалі стріляли попри її вуха один з одного боку, інший з другого, в мішки з піском, щоб уникнути рикошету. Запам’ятала на все життя, як зсунулась попри стіну і впала. Не була поранена. Це для постраху з надією, що ув’язнена погодиться на співпрацю. Та дівчина була готова прийняти смерть у катівні, чим видати друзів по ОУН, до якої належала. Стефанія була засуджена на 10 літ таборів, після – померла на висилці в Караганді в Казахстані. Родина Стефанії вислана в Челябінську область.
***
“Е-45”
В Челябінську область (Росія) було вислано чимало родин з Тернопільщини. Поміж них були і мешканці сіл Джурин та Ромашівка Чортківського району.
З Джурина була родина Коцюків: мати, дочка і син, друга дочка була засуджена на 10 років таборів, після відбувала висилку в Караганді. Коли брат Стефанії Федір одружувався, вона приїздила на весілля. Наречена – Оля Адамик з Ромашівки, вислана з батьками.
Після весілля Стефанія залишилася гостювати, тож було достатньо часу обмінятися новинами і споминами. Стефанія розповідала, що листується з подругою по табору, яка проживає на висилці в Автономній республіці Комі, неподалік селища Абезь, де є цвинтар інвалідів-політв’язнів. Подруга Стефанії писала: “В цьому таборі інвалідів проживала жінка з Грамушівки (стара назва Ромашівки). Так своє село називала старенька жінка Розалія Бартків. Вона добре пам’ятала свою адресу, називала повіт – Чортків, воєводство – Тернопіль. Старенька розповідала, що енкаведисти арештували її і взимку 1947 року у благенькій одежині, чоботях на босу ногу привезли до Чорткова, завели в підвали польського жіночого монастиря. Допитували, де перебувають бандерівці? Вона клялася, що не знає, тремтячи від холоду і на всі питання відповідала, – не знаю.
– Зараз дізнаєшся, – і повели довгим коридором, в кінці якого лежало щось чорне. Світла не було, енкаведисти присвічували ручними ліхтариками.
– Дивись, стара, – кричали, – як не скажеш, де переховуються бандерівці, так засмажимо тебе. Підійди ближче, – штовхали і присвітили.
На підлозі лежала маленька дитина, обгорене все тілечко. На дитинчатку, зауважила, тільки обгорілі кісточки ніжок і колінця, більше дивитися не змогла і відвернулася, пробуючи втекти з цього місця. Та старенькій погрожували, що з нею буде таке саме, як не розповість правду про бандерівців.
– Що, гаряче тобі стало? Зараз охолодимо, – роздягнули до наготи.
– Тепер розпинайте, – сказала Розалія. – Ісуса перед розп’яттям теж роздягали.
– Ми зробимо тобі хрещення, – і вилили на неї холодну воду з відра.
Кинули одежину і знову допитували. Та старенька мучениця мовчала, не змогла утриматись на ногах. Один з катів взяв за одежину, підштовхуючи привів у камеру, де були жінки та дівчата, які поділилися з нею своїм одягом. Згодом перевели до Чортківською тюрми, де судили – не пам’ятає. Так переповіла Стефанія односельцям старенької Розалії Бартків, про що довідалась від подруги.
Повернувшись в Караганду переслала цього листа Йосифу Когуту, родичу Розалії. Минув час, Йосиф з дружиною збиралися їхати до рідного села, на жаль, лист десь загубився…
Стефанія теж перейшла ці підвали, але таких страхіть там не пережила.
***
Розалія Бартків жила вдовою із сином Степаном, його, як і сина Йосифа Когута, Захарія енкаведисти арештували в березні 1941 року і перед приходом німців, стратили. Розалія жила з болем і тугою, часто ходила на Чортківський цвинтар, де у спільній могилі були поховані політв’язні тюрми. їх жорстоко замордували, а з наближенням німців, захоронено у спільній могилі.
Розалія, відвідуючи могилу, брала жменьку землі і з молитвою приносила її до рідного села, на могилу свого чоловіка, батька Степана.
***
Я була арештована в грудні 1946 року.
З розповіді станичної ОУН-УПА Марії Камаш – “Лелії”, яка проживала по сусідству з Розалією, дізналася, що Розалія, знаючи про зв’язки Марії з повстанцями, просила, щоб дівчина запросила когось із них до неї на Різдвяні свята, на Свят-вечір.
З розповіді станичної Марії (проживає на Івано- Франківщині): “…більшість політв’язнів, знаючи про нестатки убогої жінки, не наважились на запрошення. Але, щоб підтримати її, щоб вона не відчула байдужості до своєї одинокості, я попросила молодого хлопця Симаня Довбеньку щоби він провів свята в Розалії. Він погодився.
Симань Довбенко і мій брат Павло були “завербовані” енкаведистами в “істребітельний” батальйон по боротьбі з бандерівцями. Декотрі “стрибки” були зв’язковими у повстанців. Симань і Павло були зв’язковими (як Дуб і Бравий) і підпорядковувались станичній Лілеї. Та хтось їх видав.
Арештований Симань з районного КПЗ за допомогою стрибка Михайла Кільчицького, врятувався втечею, Павла засудила на 5 років особливо важких таборів, без права листування. Хлопцям було по 17 літ.
Симань переховувався, але був зв’язковим від Лілеї до боївки “Витайла” – Гната Погорецького з Полівців та інших. Хтось вислідив, що Симань знаходиться в Розалії і на Різдво енкаведисти під командуванням ст. лейтенанта Лук’янова оточили хату Розалії. Вона зуміла вийти непомітно. Симаню запропонували здатися. Хлопець відповів, що повстанці не здаються. Перестрілка тривала майже до вечора, були поранені енкаведисти, а Симань – загинув.
Тернистий шлях старенької Розалії проліг у АР Комі, там вона й померла 2 лютого 1951 року. На стовпчику її поховання, де, навіть, ніхто не насипав горбочок землі, був лише знак “Е-45”.
…ще одна могила, не оплакана, без хреста, а біля неї сибірська ніч регоче, гуляючи у танку з вітром…
***
Мури плачуть, напевне, стогнуть від безсилля, що не в змозі себе захистити від глуму ворогів та зрадників, які схибнулися на більшовицькій агітації. Та якщо зупинилося фізичне знущання, інших поглинула прірва байдужості, а десь ще лихий нашіптує, наштовхує: захищайте кухарку, вона з вами однієї думки”.
Мури плачуть… В цих підвалах говорила Мирослава Юрчинська, її слова глибоко врізалися у пам’ять Ганни Шклярської:
– Може колись зранена наша земля і задубілий від мук, ран та сліз наш народ пробудиться, дізнається про трагедію, що страшним ураганом пронеслася в 40-х роках XX століття.
Мов страшний сон пролетіли ті страшні роки. Більшість очевидців відійшли з цього світу на вічний спочинок з чистою совістю, бо ні тортури, ні смерть не приневолили зрадити свій народ. Так звучать слова присяги на вірність Україні членів ОУН.
Марія Штепа.