Скільки було втіхи, пам’ятаю, минулого року ув очах хворих чортківських дітей та їх батьків, які почали відвідували «реабілітаційний» центр «Дорога в життя», коли він переселився у нове приміщеня.
ЗМІ тоді рясніли таким змістом: «У Чорткові в новому приміщенні запрацював районний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Дорога в життя”. Такий соціальний центр – це чи не єдина можливість дітям з особливими потребами не тільки з райцентру, а й з сіл отримати кваліфіковану допомогу. Лікувальна фізкультура, процедури, заняття – відтепер будуть у новому, пристосованому приміщенні.
Підвальне приміщення, затхлий запах – у таких умовах реабілітацію майже десять років проходили діти з обмеженими можливостями у Чорткові. Центр раніше був розміщений у підвальному приміщенні міської ради. Та діватись було нікуди. Заняття в центрі дітям з особливими потребами дуже необхідні».
Я пригадую відкриття цього реабілітаційного центру «Дорога в життя» в окремому приміщенні школи-інтернату, на якому були присутні районні керівники – Степан Кобіс, Володимир Заліщук, районний прокурор Богдан Іжук. Власне, ці районні очільники зробили все від них можливе, щоб допомогти дітям-інвалідам перебратися у нове приміщення, відремонтувати його, забезпечити усім необхідним спорядженням для нормального функціонування закладу. В той день, чітко пам’ятаю, лунали вітальні слова від чортківців, душі яких сповненні милосердям і добротою, було багато подарунків, запевнення підвозити хворих дітей до реабілітаційного центру. Але з тієї затії вийшов, як виявилося пізніше, повний пшик. Надсеретове місто набуло статусу обласного значення, а центр «Дорога в життя» «прописався» до міського уряду, можливо хтось шукав якогось зиску з такої переміни. В мене чомусь складається враження, що реабілітаційний центр «Дорога в життя» потрібний міській раді, як зайцеві стоп-сигнал, про нього, видно з усього, воліють навіть не згадувати, хіба під час якихось урочистостей. Я не знаю чи тепер ще хтось відвідує з хворих дітей цей чортківський центр щастя, бо в нашому місті все робиться, даруйте, через одне місце. Що, скажіть мені на милість, в формальному підході до, здавалося б, благородної мети, коли я зі своєю хворою дитиною просидів вдома усеньку зиму, весну, літо. А що робити у тому центрі: дітей ніхто не харчує, ніхто не говорить про їхнє перевезення? Мабуть, чиновників із міської ради влаштовує такий стан речей, звісно, що скривджені долею діти і їх батьки прагнуть, щоб в нашому суспільстві діяли моральні і Божі закони, милосердя, а не черстводухість мають постійно перебувати у людських серцях.
Володимир Погорецький.
