Січневий вечір дивиться в оселю крізь шиби вікон. А Богдан Іванович Романюк позирає у вікно, аби зором вловити потемнілі обриси будівель. Можливо, саме у такі моменти перед очима постає усе життя.
А почалося воно у січневі дні далекого 1939-го у селі Черниця Бродівського району Львівської області в багатодітній родині. Там, у рідному селі, і став першокласником. Навчання ж закінчив в Осінниках Кемеровської області Росії, куди силоміць вивезли всю родину за посібництво УПА. Його пам’ять і досі зберігає миттєвості тієї пори. На чужині, до речі, почав всерйоз займатися образотворчим мистецтвом. Про це може свідчити полотно далекого часу, яке зберігає досі.
В Україну повернувся через десять років. Ще деякий час працював на культосвітній ниві у Зборівському районі сусідньої Тернопільської області. А в 1977-ому разом з родиною переїхав до Кременця, де став викладати образотворче мистецтво у місцевому гуманітарно-педагогічному інституті. Між іншим, він продовжує займатися цією справою, і перебуваючи на заслуженому відпочинку.
В тому, що обрав освітянську ниву, немає нічого дивного. Адже Богдан Іванович здобув відповідну освіту в Одеському педагогічному інституті імені К. Ушинського. І, спілкуючись зі студентами, нерідко згадує свого наставника С. Гермайзе, якого вважає неперевершеним педагогом та самобутнім художником.
Й наш краянин утвердив себе на ниві образотворчого мистецтва. Перші його картини з’явилися на колективній виставці у далекому 1972-ому. Варто, мабуть, згадати і про персональний вернісаж у древньому місті над Іквою, після якого про нього «заговорили» поціновувачі живопису. Це було у 1977-ому році.
Як говорить Богдан Іванович, після цього було багато виставок у різних містах. Вони, як стверджує сам художник, ще більше змушували до творчого пошуку.
Можна, напевне, без перебільшення сказати, що він ще більше прикипів до шукань, коли став членом мистецького гурту «Гладущик», який у 1995-ому утворив разом з Нілом Зварунчиком, Валентином Величком, Володимиром Прохоровим, Володимиром Стецюком і Олександром Пташкіним.
Відтоді минуло чимало часу. І кожного року мистці звітують виставками гурту у Кременецькому краєзнавчому музеї. Вони завжди збирають місцевих цінителів прекрасного. Й усі відзначають вміння художників у своїх творах передати подих часу.
Та мова – не тільки про це. Багато років склад гурту залишався незмінним. І тільки у 2009-ому у його складі з’явилася єдина жінка-художниця Жанна Тріщук. Це поповнення (не будемо цього приховувати) не обійшлося без впливу Богдана Івановича на колег. Адже Жанна – його донька. Та не лише у цьому справа. Як зізнався недавно очолював гурту Володимир Стецюк (думаю, що він висловив і світовідчування інших мистців – учасників «Гладущика»), привабила усіх й манера малюнка. Вона, як і в батька, світотвірна та незбагненна. Хіба на цьому прикладі не можна сказати, що у творчості доньки «заговорили» батькові гени?
Та не тільки донька перейнялася турботами Богдана Івановича про образотворче мистецтво. Бо перші кроки у цій царині зробив онук Сергій. Правда, він більше тяжіє до постмодернізму. Та рідні не роблять з цього ніякої трагедії, хоч самі виховані на традиціях класицизму. Очевидно,враховують дві обставини. По-перше, тяга до заперечення здобутків старших поколінь притаманна юним. По-друге, всі упевнені, що хлопець не зробить необачних кроків, бо змалечку уміє цінувати справжність.
Та на цьому поставимо крапку над «і» у згадках про родину, хоча зрозуміло, що розповідь про сивочолого художника була б далеко неповною. Чомусь віриться, що матимемо ще одну можливість поговорити про талановиту родину. Тим паче, що нині хочемо розповісти про її патріарха. Отже, згадаємо, що Богдан Іванович працює у традиційному ключі. Серед його робіт – пейзажі, натюрморти, портрети. І вони здебільшого виконані олійними фарбами. Напевне, ці творіння подобаються багатьом. Бо полотна самобутнього кременчанина можна уздріти в приватних колекціях багатьох країн Європи та Америки.
Але постать Б. Романюка приваблює не тільки малярством. Адже Богдана Івановича можна віднести до всебічно обдарованих людей. Повернувшись із сибірського заслання, він деякий час був завклубом на Зборівщині. І у Кременці не розлучався з піснею, бо багато літ співав у хорі навчального закладу, де працював. Можна вести мову ще про одну грань його обдарування – художник віршує. Знайомство з його поетичним доробком дає підстави сказати дає сказати, що автор завжди залишається уважним до деталей. Можливо, у цьому є уроки Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Павличка, інших письменників, книги яких можна побачити у затишній квартирі Романюків у центрі старовинного міста.
…Тиша зимового Кременця. Вслухаюся у неї, аби почути дивовижну мелодію. Бо переконаний, що до її творення причетний і Богдан Романюк. Адже незважаючи на поважний вік і хворощі, він залишається у строю. Серце так радіє від цього.
Ігор Фарина.