Поціновувачі красного письменства знають Богдана Мельничука з Тернополя як автора цікавих віршів, новел, казок, бувальщин. Його перу належать також книги драматургії і краєзнавства. І ось – несподіванка. Одна за одною побачили світ дві книги, в яких тернополянин (нехай і в співавторстві!) вирішив сказати своє слово в таких непростих жанрах, як роман і повість.
Дві книги авантюр
Світлана Львівська. Богдан Мельничук. Кохання до нестями: авантюрно-любовний роман. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. 2014. – 488 с. Богдан Мельничук, Ніна Фіалко. Роксоляна, декан і жлоби: оптимістична повість в песимістичних діалогах. – Львів. ПА «Піраміда». 2011. – 128 с.
Поціновувачі красного письменства знають Богдана Мельничука з Тернополя як автора цікавих віршів, новел, казок, бувальщин. Його перу належать також книги драматургії і краєзнавства. І ось – несподіванка. Одна за одною побачили світ дві книги, в яких тернополянин (нехай і в співавторстві!) вирішив сказати своє слово в таких непростих жанрах, як роман і повість. Чи вдалося осягнення нового? Гадаю, що так. І перш за все тому (звісно, на мою думку), що тематика обох творів тісно переплетена з нашими буднями. Вони є такими різноплановими, але водночас чимось поєднаними. Й для того, аби взнати цю таємницю, не треба далеко ходити, бо відповідь лежить на поверхні. Що ж це? Та сюжети, побудовані на стрімкому розгортанні пригод. Якщо проаналізувати обидві книги, то це можна яскраво побачити. Тому й, мабуть, варто поговорити про них конкретніше. І почнемо з роману «Кохання до нестями». Тут в центрі уваги опинилася сучасна українська жінка на заробітчанських хлібах за кордоном. Зумисно не роблю наголосу на проблемі іншомовності. Бо досвід показує, що краяни досить успішно долають мовні бар`єри. Інша справа – національна ментальність. В поєднанні з жіночим норовом виходить часто-густо вибухова суміш. Так маємо і в даному випадку. Вже з перших сторінок перед нами постає конфлікт між заробітчанкою Веронікою і Денісом – сином господині, яку вона обслуговує. Молодик прагне добитися взаємності від неї. Але отримує відкоша. Зі сторінок роману дізнаємося також про Ніколаса, Річарда та інших героїв твору. З великим інтересом усі, напевне, прочитали, як Річард подарував Вероніці браслет і вона збунтувалася проти наруги над собою. Розповідають автори, як снайпери прицілювалися в Ніколаса, після чого настає пора шлюбної угоди. Це, зрозуміло, є своєрідним провістям «хепіенду». Правда, пізніше героям твору доводиться пережити чимало пригод. Врешті-решт усе завершується тим, що головна героїня дає згоду на заміжжя з Ніколасом. Як і годиться для сюжету художнього твору, шлях до цього не є простим. Але, очевидно, так і має бути. Декілька слів також варто сказати про повість «Роксоляна, декан і жлоби». Дія цього твору відбувається у наші дні в одному із вишів України. Якщо узагальнити все, що описано в творі, то не є секретом, що творчий тандем усе зводить до узагальнення. Вони ведуть мову про огиду до брехливості, відстоювання християнської моралі і нагадують, що усі сущі неодмінно відповідатимуть перед Всевишнім. Розумію, що тема до певної міри є банальною. Навряд чи є туту щось нове з того часу, як існує художня література. Та будемо відвертими і ствердимо, не в цьому полягає суть. Можна і сто разів ламати списи навколо однієї теми, але всіх (хочемо того чи ні!) цікавить результат шукань. В одному випадку маємо повість, котра по-своєму намагається дати відповіді на запитання, котрі хвилюють багатьох. Не приховуватиму, що ці розмірковування виглядають дещо узагальнено, тому й перейдемо до конкретики. Нагадаю, що твір починається з того, що головна героїня зізнається деканові Геннадію Михайловичу, що у неї виникли проблеми з оплатою за навчання. Упродовж всієї повісті йде розповідь про непросте вирішення наболілого. На останніх сторінках повісті стаємо свідками того, як Роксоляні після численних випроб вдається знайти вихід, зрештою, так і мало бути, бо саме до такої розв`язки підштовхувала фабула твору. Не визнання подібного схоже на говоріння про чорний колір, коли перед тобою біла барва. … Отже, читачам запропоновано дві пригодницькі книги. Одна з них навіть жанрово означена як «авантюрно-любовний роман». Не буду вслід за письменницею Тетяною Дігай з Тернополя говорити про літературну естафету від лицарських творів, бо це є таким очевидним, хто хоч трішки знайомий з історією світової літератури. Тай не цікавить це пересічного читача. В цих теоретичних питаннях більше зацікавлений літературний гурман, якщо можна так сказати. А з точки зору пересічного читача на перший план виходить питання: чи вдалося авторам в обох випадках привернути увагу до себе? Декому така постановка питання може здатися дещо дивною. Мовляв, так усе зрозуміло, бо роман і повість не відступають від вимог жанрів й уже цим привабливі. Але автор цих рядків не поспішає з такими вердиктами, бо вважаю, що твори поставили багато непростих запитань. Одне з них таке. Історія літератури знає чимало прикладів вдалих творчих тандемів. Згадаємо хоча б про сучасні. І на гадку чомусь приходять імена братів Капранових, подружжя Дяченків. Та тут – дещо інше. Хоч в обох книгах авторами виступають творчі тандеми, але кожного разу вони є різними. Вважаю, що суть полягає саме в цьому. Якщо у вищезгаданих столичних тандемах спостерігається якась єдність стилів, то тернополяни (хоч і прикро про це мовити) таким не відзначаються. Доцільно, очевидно, балакати про необхідність мобільності жанрів. Показовою в цьому плані є спроба відомого українського письменника Василя Шкляра осучаснити класику, зробивши її дещо компактнішою. За великим рахунком це було ще одним намаганням повернути цікавість поціновувачів красного письменства до того, що вже є в творчих аналах. Чи не варто щось подібне зробити з «Коханням до нестями», витиснувши з твору словесну «водичку»? Зрозуміло, що це – лише моє побажання, але переконаний, що воно має право на оприлюднення, як і реалізація творчого наміру тернополян. Розмірковуючи над цією архіважливою проблемою (відношу її саме до таких), знову повернуся до питання творчих тандемів, та не посилатимусь більше на приклади Капранових чи Дяченків. Цього разу поцілюся на волинян Надію Гуменюк і Володимира Лиса, киян Дідківських, харків`ян Маслових… Три крапки після цього речення ставлю невипадково, бо перелік можна продовжувати. Хочеться говорити про інше, щось не можу пригадати спільних творів представників талановитих родин, хоч кожен з них є оригінальним творцем прозового письма. На цьому можна було б поставити крапку над «І». Але мимоволі погляд упав на назву цієї рецензії. «Дві книги авантюр». Що вдієш, коли після їх прочитання, подумалося про пригодницьке начало? (Нагадаю, що в перекладі з французької авантюра означає пригоди.) Гадаю, що саме в цьому руслі й має рухатися пригодницька література з її підвидами.
Ігор Фарина
