Фотографія як мистецтво – це погляд у душу світу через душу митця – фотохудожник впускає заглянути до себе в душу і ділиться таємницями власного світобачення. Це більше, ніж просто зафіксоване відображення дійсності – бо в такому випадку говорити про мистецтво би не доводилося – це, швидше, спосіб бачення і розуміння цієї дійсності. А якщо говорити про домінанти творчості – то це певно і є ті акценти, які митець сам розставив над своєю творчістю, аби надати їй унікальності, вберегти від масовості у гіршому розумінні цього слова. Фотографія верховинського митця Руслана Трача – міфологічно-етнічні кристали, що акумулювали звичаї з присмаком магічного дійства, питому карпатську естетику і театральну автентичність.
Традиція тут іде укупі з творчою несподіванкою, кожен з образів – ретельно вималюваний, колоритний, основний акцент фотохудожник робить на етнічній традиції Карпат.
Замислена мольфа і чарівниця, яка кидає на Таро, лучниця серед гірського Гука і ритуальний танець з барабаном на скелях – автентика гір дихає з кожного такого образу. У розмові Руслан розповідає, що творчість для нього – то справді таїнство.
– Етнічне стає мейнстрімом – чи не ризикує воно відійти до масовості, навіть попсовості, як зберегти розумний баланс?
– Говорячи про суспільство в загальному – баланс зберегти неможливо. Це всерівно, що боротися зі стихією: популярність, як хвиля, зароджується з самих низин, набирає сили, і на пікові своєї могутності радує нас тільки для того, аби за мить обернутися в ніщо. Інша справа, що етніка повинна бути частиною нашої культури, незалежно від віянь тимчасової моди. А це вже справа кожного з нас. Річ не в тому, щоби просто гордо носити вишиванку чи ще щось в тому ж роді – ми повинні розуміти, що ми – частинка процесу, розтягненого в тисячоліттях, безперервний потік творення самобутності народу, де кожне нове покоління вбирає краще від попередніх і створює на їх основі нові форми.
– А наскільки перспективним є зараз етнічний компонент в образі?
– Не знаю, перспектива – це думки про майбутнє, а мене цікавить тільки те, що відбувається зараз, у цю мить. Для мене етнічний компонент чи не найголовніший. Це те, що дає сенс всій моїй роботі і моєму життю. Так було завжди – той світ, який зараз стрімко зникає, не дає мені спокою. Це проявляється в усьому, чим би я не займався: чи це були дослідження опришківської бойової культури, чи етнообрази в фотографії. Може це і є голос крові?
– Які образи вам найцікавіші?
– Мене приваблюють сильні образи. Пошук сили в глибинах себе чи в зовнішньому світі – напевно, основна тема моїх фото сетів. Я не хочу, щоб це була просто красива картинка, я хочу, щоб новостворений образ став частиною реального життя для тих, хто бере участь у фотопроцесі. Тому я не буду втілювати ідеї про смуток чи відчай, цього і так забагато в нашому світі. Я шукаю нові ресурсні стани, візуальні місця сили.
– Які з втілених образів є вашими улюбленими, як приходить задум їх створення?
– Це тема окремої бесіди. Кожна фото сесія для мене – унікальна, як частинка мозаїки, о створює мою картину світу. Кожна несе свою силу, саме так, силу – кожен образ дає мені певний ресурсний стан чи розуміння чогось, а тому кожен образ – унікальний для мене. Деякі образи народжуються довго і не відпускають ні вдень, ні вночі (як було з легендою про руту-м’яту), а інші – як спалах: виникають з однієї іскри і вимагають негайного втілення, реалізації через фотосет.
– Яку мету ставите перед собою у творчому процесі?
– Я прагну того, аби кожен образ трішечки змінював світ – мій особисто і світ моделі. Це, по суті, інтимний процес, таємниця для двох: я щось відчуваю, ти щось відчуваєш, і з цих відчуттів виникає конкретний результат і вигляді знимків, які потім починають жити своїм життям,а ми – як батьки – тільки спостерігаємо за ними.
– Звідки черпаєте натхнення, що дає сили творити?
– Культура мого народу, сама велич і таємниця Карпат – те, що мене оточує. Але разом з тим я бачу, як усе це стрімко зникає,і це додає ще більшої мотивації до роботи. Є такі цікаві образи в міфології гуцулів, що я тільки до них приглядаюся несміло, тішачи себе тим, що колись зможу втілити їх. Це, певно, і є оте невичерпне джерело творчості…
Розмову вела Іванна СТЕФ’ЮК (Чернівці).
