Євген БАРАН. АТУ. АТО. АТА…S

Намагаюся не дивитися і не слухати телевізійних і радіоновин. Але від них, т.зв. «новин» не можливо заховатися. Заходиш в Інтернет, і відразу вибиває повідомлення, одне за другим, як з лінії  фронту. Тільки де та лінія, і де той фронт, – взагалі не зрозуміло. Однак, люди гинуть. Жертвоприношення тривають…

АТУ. АТО. АТА…S

Намагаюся не дивитися і не слухати телевізійних і радіоновин. Але від них, т.зв. «новин» не можливо заховатися. Заходиш в Інтернет, і відразу вибиває повідомлення, одне за другим, як з лінії  фронту. Тільки де та лінія, і де той фронт, – взагалі не зрозуміло. Однак, люди гинуть. Жертвоприношення тривають.
Все більше стає зрозуміло, що відбувається маніпуляція свідомістю. Во імʼя чого це відбувається, не зовсім зрозуміло. Територія? Енергоресурси? Швидше, друге. А ще суцільна брехня.
На Південному Сході йде війна. Фактично, маємо громадянську війну. Бо якась частина східняків не бажає нової влади. Їхнє право. Хоча ті методи з підступами, зрадами і відкритою ненавистю важко назвати нерозумінням чи одурманенням російською агітацією. Треба відверто сказати, що на Донбасі, Луганщині є певне число людей, які ніколи не сприймали і не сприймуть Україну як незалежну державу. Тим більше, в такому викривленому варіанті, який маємо сьогодні (задля справедливости треба сказати, що ті люди не сприймуть української держави в будь-якому вияві і прояві).
Люди влади аж ніяк не є новими людьми і реформаторами. Ми ще здивуємося, коли через якийсь час розкриються «підводні» рифи всіх цих політичних катаклізмів, жертвою яких стає Україна.
Стає також зрозумілим, що ворог не спить, не «воріженьки», а ворог – озброєний, жорстокий, підступний. Однак, вся проблема в тому, що ворог – це не тільки диверсанти і «люмпенське» населення Південного Сходу. Ворог є в структурі нинішньої влади. Бо те, що спровоковано в Одесі (царство Небесне тим жертвам!); те, що відбувається в Донецьку, Словʼянську, Краматорську, Маріуполі; те, що діється на Луганщині – це вже не окремі непорозуміння і нерозуміння. Це відкрита й неприхована війна. І зрада державних інтересів. Тільки чому не оголошується на тих територіях військовий стан, і чому східні північно-східні кордони залишаються відкритими, – запитання вже, навіть, не риторичне.
Уявляєте собі, аби в Німеччину з Франції (чи навпаки) прорвався броньований всюдихід на підтримку терористів чи прорвалося спокійно сорок бойовиків через пропускний пункт на кордоні? А ми ще дивуємося, що у терористів все більше і більше зброї, і незабаром ми будемо заскочені, дізнавшись, що у них є бойові літаки і підводні човни…
Кажуть, що нам поможуть Президентські вибори. Дав би Бог. Але коли я побачив, хто їздить з тими кандидатами і агітує за них, то робиться сумно. Коли побачив, які люди беруть на себе ініціативу т.зв. державних реформ і беруться до проведення люстрації чиновництва різних рівнів, – стає вже навіть не смішно. А ще шкода тих молодих хлопців і зрілих чоловіків, які до останньої кулі («в лоб») вірили і вірять,  що вони виконують  свій громадянський обов’язок. Шкода, бо у мене підростає син. І він теж вірить, що громадянський обов’язок це найголовніше, і що загинути за свою державу – святе право чоловіка.
Смутне время переживаємо. Агресія «старшого брата» не чийсь злий жарт чи сторінки американського фентезі, втілені черговим Спілбергом на телеекрані. Вона вже нас вбиває і тримає в постійному страсі (не так за себе, як за тих дітей, що світу не бачили). Що буде завтра? Чомусь згадується Юрій Шевельов: «Найсмішніше в цих матеріялах, що я професійний песиміст і в майбутнє не надто вірю» (з листа до Олекси Ізарського від 17 грудня 1990 року). Що ж тоді залишається? Знову напрошується Шевельов: «(…) як сказано в Святому Письмі, ходіть у світ, поки є світ. Бо може не стати» (з листа до Олекси Ізарського від 14 травня 1994 року).
Найсумніше, що є речі, які від твого бажання чи небажання не залежать. Ти можеш бути тільки статистом. Поки що. До якої межі? Поки не усвідомиш, що лінія фронту проходить вже не через твою хату, а через твоє серце.