Десь, коли мені було років п’ять, я з мамою і татом поїхав у Чортків. Що ми там робили і де були, не пригадую. Зате пригадую, як ми йшли на автовокзал, це треба було пройти все місто, пройти залізний міст через Серет, піднявшись вулицею угору. Сам Чортків знаходиться у своєрідній улоговині (не хочу казати ямі, для цього визначення у мене є Бучач). Так сталося, що тато з мамою йшли одним боком моста, а я іншим.
Чортків
Мої перші згадки про Чортків носять драматичний характер. Драматичний характер для мене. Моя сім’я часто їздила у місто, оскільки там жили старший брат і сестра моєї мами (Ярема Братків і Євгенія Нагірняк). І хоча мої двоюрідні сестри і брат були набагато старші від мене, я охоче їздив до них у гості. Як наймолодшого у родині, мене трохи бавили, і завжди щось перепадало і від цьотки з вуйком, і від сестер з братом.
Десь, коли мені було років п’ять, я з мамою і татом поїхав у Чортків. Що ми там робили і де були, не пригадую. Зате пригадую, як ми йшли на автовокзал, це треба було пройти все місто, пройти залізний міст через Серет, піднявшись вулицею угору. Сам Чортків знаходиться у своєрідній улоговині (не хочу казати ямі, для цього визначення у мене є Бучач). Так сталося, що тато з мамою йшли одним боком моста, а я іншим. Мені захотілося перебігти до батьків, я глянув уперед, машин не було, і побіг. Далі все було якось нереально. Пам’ятаю різкий і переляканий крик мого батька, якийсь свист за спиною, оглянувся, а за півметра від мене стояв великий автобус. З кабіни вискочив шофер і почав на ходу знімати ремінь зі штанів, я побіг вниз попри берег Серета, за мною біг шофер, а за ним – мій батько, який кричав: “Не бий, це мій!”…
Ще один драматичний спомин пов’язаний із ранньою весною. На Сереті скресла крига, і лиш декуди залишилися невеличкі крижані острівки. Мій двоюрідний брат Руслан запропонував забавку – черпати воду із Серета. Для цього він переніс мене на крижину, що була десь на віддалі двох метрів від берега, наказав мені чекати, а сам побіг по відро. Як на зло, поряд із великою крижиною, на якій стояв я, була маленька крижинка. І я наступив на неї валянком. Далі все було, мов у тумані. Я опинився під водою, щось кричав, прибіг Руслан, витяг мене із води, а вже потім пригадую, що я сидів під ліжком у хаті вуйка Яремка, і мамин брат комусь розповідав про пригоду зі мною. Те, що я залишився живим, – дивина. Просто, перевернувшись у воду, я зачепився валянком за крижину і кричав, поки не почув Руслан… Тут мені теж було років зо п’ять.
Як не дивно, весілля своєї двоюрідної сестри Люби, що була на 15 років старша від мене, я не пам’ятаю, хоча це теж було десь тоді ж (збереглася фотографія, на якій я з-під лоба дивлюся на фотографа, а поруч радісна сестра у вельоні з подругою) . Але пам’ятаю, як я із сестрою їхав у міському автобусі, її наречений працював водієм, це було увечері, й вона розповідала, що її старша сестра Марта живе з чоловіком у Бухарі. Чомусь я подумав, що зараз вони поїдуть у Бухару, і затаївся, аби не помітили мене, і не висадили з автобуса. Це було ще до весілля.
Ще пригадую, як Люба купалася вдома, а я прикинувся сплячим, аби подивитися на неї голу. Сестра була молода, красива, і я десь уперше усвідомив для себе красу жіночого тіла. Щоправда, мій таємний план майже відразу був викритий, і мене перенесли в іншу кімнату…
Свекор сестри був священиком і жив на проборстві біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці за дерев’яним мостом через Серет. Сестрі з чоловіком була виділена кімната з окремим входом. Я часто бував у неї з її найменшою сестрою Славою, але не пригадую, аби я був на половині священика, отця Потурняка.
А потім закінчили школу Руслан і Славка, Люба розлучилася із чоловіком, вийшла вдруге заміж, а потім переїхала в Івано-Франківськ, і я вже приїздив у Чортків тільки до вуйка Яремка і цьоці Гені, чоловік якої, Остап Михайлович, працював у медучилищі викладачем фізкультури. Тому наступні мої спогади про Чортків були найбільше пов’язані з вуйком Остапом. А коли помер вуйко Яремко, я вже працював у Криму, то до його дружини, вуйни Мальвіни, ми майже перестали ходити. І сьогодні із доньками вуйка Яремка я майже не спілкуюся. По-перше, всі вони старші від мене (найстарша Марта – ще й моя хресна мати, вона і далі проживає в Бухарі), по-друге, надто різні інтереси у нас, і по-третє, після смерті вуйка виявилося, що родинні зв’язки нас пов’язували тільки із ним. Це сумно усвідомлювати, але, на жаль, це так. І сьогодні я тільки декілька разів на рік телефоную сестрі Любі (день народження, Новий рік), вона мені віддзвонює (віддаровує увагу), і на тому все закінчується (хоча живемо ми майже поруч)…
Сьогодні у Чорткові залишилася ще цьоця Геня, якій 81 рік і двоюрідна сестра Слава, з якою теж майже не спілкуюся. І так розумію, що коли не стане цьоці Гені, Чортків для мене перетвориться у чуже і незнайоме місто. А тому, поки цього не трапилося, я при найменшій нагоді їду у Чортків. Відвідую цьоцю, інколи ходжу на могили вуйка Яремка і Остапа Михайловича, і завжди з ностальгією згадую той час, коли Чортків мені був майже рідним. Бо там жили найближчі для мене люди. Люди, які і були моїм Чортковом…
м.Івано–Франківськ