Люба Бенедишин має доброго Ангела Хоронителя. Я не відаю, хто він. Але має. Інакше чому би, з якого доброго дива, я взявся читати її вірші. Не кажу, що такий торжественний і канонічний. Як кожен справжній читач, сливе випадковий…
СЛОВА І МИТІ ЛЮБОВІ БЕНЕДИШИН
Любов Бенедишин. Нотабене. З нестримних нотаток: Поезії. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2013. – 144 с.
Люба Бенедишин має доброго Ангела Хоронителя. Я не відаю, хто він. Але має. Інакше чому би, з якого доброго дива, я взявся читати її вірші. Не кажу, що такий торжественний і канонічний. Як кожен справжній читач, сливе випадковий.
Люба зробила саму себе. Се така гарна і необов’язкова фраза. Її можна зустріти в багатьох літературознавчих, літературно-критичних і навколо них … опусах. Але се так є. Під рукою у мене одна із попередніх книг Люби „Вік Ангела“ (Івано-Франківськ: ПП Косович, 2003. – 160 с.), що вийшла у серії „Новітня українська поезія“. Ідеологом серії виступив івано-франківський книготорговець і видавець Юрій Височанський. Себто, серія була задумана ще до славетної „Української Поетичної Антології“/„УПА“ Івана Малковича. Однак, говорять про Малковича і мовчать про Височанського. А дарма. Вони роблять одну справу. Тільки й того, що на інших естетичних рівнях і на інших читацьких пластах. Не гірших, більших чи менших, просто інших.
Та давня книжечка, дуже симпатична з поліграфічного боку, є таким собі жіночим екзистенційним романом у віршах. Ніби нічого особливого, звичні теми жіночого проминання, жіночого здивування від екзистенційного проминання і якоїсь дитячої невіри, що таке може статися, і невіри, що воно, се проминання, таки стається. Майже, як у поганій казці. Себто у казці з поганим сюжетом і невиразним (туманним) завершенням: тут і любов, і розлука; і розлучниця, і скупа жіноча сльоза… Тут і патріотична нута і рятівна соломинка – поезія, яка вже не рятівна соломинка, а СТИЛОС, і маленька жінка у ній не жертва, а боєць і герой, бо вона не просто жінка, вона – жриця любові, принаймні, вірить у сю любов:
У світі все: минуще й тимчасове,
Усе в нім суперечливе й непевне.
І тільки ця строфа не випадкова.
І тільки це світання недаремне.
І проблиск сонця ген у верховітті.
І щастя відблиск у простому слові.
Порівнюючи все у цьому світі,
Усе відносне в ньому, крім любові.
Се важливо, вірити. Нещодавно, напередодні дня Валентина, я йшов парком і випадково почув розмову молодих дівчат і хлопців (студентів), мова йшла про любов, і ось одна із дівчат, миле і вже зіпсоване студентським безпуттям дівча, мало що не кричало на весь парк: „Я що у вас, блондинка, вірити в любов?“… Я ще оглянувся, коли обганяв сей груповий юнацький нігілізм, нічого цій дівчинці не бракувало, хіба що чітких моральних принципів, які вона буде пуританськи насаджувати своїй онуці.
Нова, чергова книга Люби Бенедишин є кращою в естетичному плані від попередніх (а їх у неї було п’ять, а ще вибране російською, то вже й шість). Тут маємо розмаїття тематичне, – про що у передньому слові відзначив Ігор Павлюк: християнські теми, мотиви й образи; суспільно-політичні; екзистенційно-інтимні.
Кілька слів про дизайн і художнє оформлення. Маємо дизайнерський дебют Елли Еміх. В цілому сі романтичні віньєтки і романтичні жіночі парсуни є таким доповненням до віршів. Хоча подача ілюстрацій – блоком (гамузом) – не зовсім виправдовує себе.
Любі Бенедишин вже варто писати поетичні книги, а не збірки віршів. Вона вміє і знає, що хоче сказати. Вона мудра і досвідчена. Нарешті, вона просто майстерна. Особливо у цьому мене переконують громадянські і екзистенційні катрени Любові Бенедишин („Штрих-коди“; „Світлотіні“).
Виводити поетичну школу Любові Бенедишин важко. Тут можна вгадувати. Деякі відголоси Ліни Костенко. Інколи шкода, що українська жіноча поезія в її традиційному вияві пішла шляхом Ліни Костенко, сиріч вторинним шляхом. Деякі відголоси Неоніли Стефурак. Талановитої поетеси костенківської школи українського жіночого вірша. Але в жодному разі я не говорив би про вторинність поетичного світу Любові Бенедишин. Я б стверджував, що сей поетичний досвід є самостійним і професійно добротним, але ще бракує концептуального бачення книги як цілості. „Нотабене“ на півдорозі до неї. А се значить, що наступна, восьма – цифра „вісім“ є символом безкінечности – книга Любови Бенедишин ствердить за нею не тільки уміння ліричности, мелодійности і філософічности віршування, але й канонізує її досвід як жіночо-виїмковий і громадянсько-переконливий:
Хоч би гілочку від Персефони –
Чи відпустить ушосте Харон?
Заборонене і безборонне.
Тора Слова і слави тавро.
Я – за обрій… Умієш – молися.
Повертатимусь, доки ти є.
…Пʼятикнижжя моє. Пʼятивисся.
Пʼятисмертя безсмертне моє.
(„Моїй любові“)