Тепер про Белімову. Сиріч про книгу. Бо автора я знаю тільки зі сторінок «Фейсбуку». Ця історія чи , власне, історія двох українських родин, долі яких химерно переплітаються у воєний час і в часи незалежности (онуки героїв, так виходить, збираються поєднатися у щасливу шлюбі), – є історією пошуку людину свого місця. Пошуком Ельдорадо, Атлантиди, вільного Світу. Шукають, аби зрозуміти, що там добре, де нас немає.
ВІЛЬНИЙ-ПРЕВІЛЬНИЙ-НЕВІЛЬНИЙ СВІТ ТЕТЯНИ БЕЛІМОВОЇ
Тетяна Белімова. Вільний світ. Роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 272 с.
Так розумію, що се другий роман авторки, „коронованої словом“, яка упевнено себе чує в «Клубі Сімейного Дозвілля», себто серед літераторів, які зорієнтовані на широку читацьку авдиторію. Першого роману Тетяни Белімовї „Київ. UA“не читав і не знаю, чи руки дійдуть до читання. Хоча сей новий роман під назвою „Вільний Світ“ мені, як читачеві, сподобався. Проста історія, калейдоскопічні кінофайли, які викладаються в загальну картинку, а то й картину. Майже не роман, а кіносценарій. Добротний, мелодраматичний, український.
Коли нещодавно в одному з телеінтерв’ю Іван Малкович „бідкався“, що українським школярам занудно і затяжко читати Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні“, що шкільна програма повинна бути реформована і видозмінена, то подумав, що таким робом ми дійдемо не до ручки і не до краю, ми дійдемо до суспільного маразму. Се є добровільна відмова від культури заради збереження квазіхудожньої книги українською мовою. У нас і так суцільні «петеушники» у владі, у культурі, у побуті. Час «аристократів» і «різночинців» культури відходить у забуття. ДАЙОШ ЛІКНЕП! Ми за суцільну грамотність. Людина має уміти прочитати власне прізвище, розписатися у банку, беручи на рабських умовах кредит, і увечері, відволіктися від телешоу «московсько-українська война» і «політика вішання лапці на вуха виборцям», й тоді засісти за брошурки на сторінку-півтора, аби не опустити свого культурно-побутового рівня.
Так, динаміка життя нас зводить до механіки. Творчість теж стає складовою механічного руху. Я можу погодитися на подібний стан і статус культури книги, якщо це перехідний період з поверненням до основ, чи як писав Микола Зеров, «До джерел». Якщо ж це лише чергова стація здрібніння духу, то я виступаю проти такої видавничої політики.
Тепер про Белімову. Сиріч про книгу. Бо автора я знаю тільки зі сторінок «Фейсбуку». Ця історія чи , власне, історія двох українських родин, долі яких химерно переплітаються у воєний час і в часи незалежности (онуки героїв, так виходить, збираються поєднатися у щасливу шлюбі), – є історією пошуку людину свого місця. Пошуком Ельдорадо, Атлантиди, вільного Світу. Шукають, аби зрозуміти, що там добре, де нас немає. «Свобода людини живе в її серці». Так під назвою книги подається її світоглядне резюме. Відразу. Для «петеушників».
Композиційно книга задумана як родинна хроніка, у якій поєднані часи Голодомору, другої світової войни, долі «остарбайтерів», післявоєнна ситуація аж до української незалежности. Майже кожен із розділів супроводжується епіграфом із віршів українських поетів. Незлий задум. Мова динамічна. Картинки живі. Натяки і напівнатяки прозорі. Словом, усе добре. Чимось подібна композиційно до книги «Століття Якова» Володимира Лиса. Хоча у Лиса письмо густіше і колоритніше, не дивлячись на журналістський схематизм сюжету.
Можна привітати авторку і сказати, що ця книга варта прочитання. Навіть для тих, для кого Панас Мирний не літературний анахронізм, а вічно жива класика української літератури.