– Євгене, які тенденції в сучасній українській літературі є позитивними?

   – Насамперед ті, які не втомлюються виховувати художній естетичний смак, закроєний на добротній національній основі. У художній літературі повинна домінувати інтрига сюжетна та формотворча. І в центрі розповіді мала би залишатися Людина, так само як сто, двісті, тисячу років назад. Прописування української людини в цивілізаційному контексті є одним з пріоритетів національного письменства. Такі художні твори в нашій літературі поволі визрівають, і про них починаємо говорити. Маю на увазі «Століття Якова» Володимира Лиса, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка, «Чорний Ворон» Василя Шкляра, «Записки сільського єврея» В’ячеслава Шнайдера, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка та інші…

   – Якими експериментами не варто обтяжувати літературу і якого оновлення вона сьогодні потребує?

   – Будь-який експеримент корисний тоді, коли він оновлює русло традиції, змушує поглянути на неї свіжим оком. Формотворчий експеримент, який заводить в тупик – завжди безперспективний, хоча на початках цікавий як спосіб мовного вправляння. Але він вихолощує самого автора, заводячи його в безвихідь. Мені здається, що є потреба повернутися до класичних жанрів літератури, якими здебільшого нехтують і в кінцевому варіанті просто забувають про них.

   – Наскільки потужною в національній культурі є елітарна складова? І що чекає на елітарність мистецтва у суспільстві, культурний рівень якого щораз нижчий?

  – Якщо ми говоримо про літературу в її канонічному вияві – як про Мистецтво Слова, то вона не може не бути не елітарною. Інша справа, що поняття елітарности у нас викривлене. Я не думаю, що варто його боятися і лякати ним, як пугалом. Література завжди націлена на серйозну бесіду з Людиною. Завжди намагається налаштувати діалог. В своїй основі література завжди була, є і залишається вишуканим мистецтвом. Спробувати опустити рівень літератури, підлаштувавшись під смак юрби, – це спрофанувати ідею літератури як такої. Колись Михайло Рудницький серед причин особистої трагедії Франка називав й таку: «Трагедією Франка було те, що він у своїй письменницькій праці мусив невпинно підтягати читачів на вищий рівень літератури чи попросту розбуджувати в них смак до книжки. Робити це роками, значить непомітно і невідхильно звужуватися до рівня своїх читачів– нез’ясованої сірої маси, невідомо: читачів чи щойно кандидатів на них». Здається, в цьому міркуванні Михайла Рудницького є відповідь на Твоє запитання. Я взагалі вважаю, що елітарна складова в національній культурі є недостатньою, скромно кажучи.

   – Нині маємо непоодинокі високохудожні книжки та адекватну професійну критику, але… Українська дійсність розгортається у жахливій перспективі: олігархічна влада, знецінення людського життя, робота за копійки, занепад культури, переповнені міста-резервації, занедбані чорноземи… Яка література, на Твою думку, може з’явитися за таких умов?

   – Українська історія – це не історія бездарних політиків, українська історія є історією великих поетів і красивих жінок (дозволю собі парафраз з Донцова). Тому звертати увагу на олігархів варто тільки в тому випадку, коли вони пробуджуються з летаргійного сну матеріальної наживи. Якщо ж нездатні цього зробити, то постійно нагадувати хто вони і ким вони є (нехай перечитують Бальзака, там є багато запитань, над якими варто порозмислити).

   Головне, не допустити суспільної байдужости до власного критичного стану. Будити в них здатність до опору, внутрішнього і зовнішнього, якщо така загроза виникне. Якщо ж виникла, то бити в дзвін тривоги. Добре про це сказано у Станіслава Єжи Лєца: «Якщо треба вдарити в дзвін і бити тривогу – вдар, якщо навіть ти не дзвонар»…

   Література повинна появитися відповідна: елітарна, національно-патріотична з глибоким розкриттям і захистом загальнолюдських цінностей.

А всякий квазілітературний непотріб, який з’являється, ігнорувати, час від часу даючи йому належну оцінку.

   – Євгене, книги та їхнє осмислення займають у Твоєму житті важливе місце. Чи вдається Тобі зреалізувати творчий потенціал в літературознавчих, літературно-критичних статтях та есеїстиці?

   – Ні, звичайно. Я хотів би багато зробити. І не так, і не те, що роблю. Але є якісь речі метафізичні, коли ти потрапляєш в залежність від ситуації, окремих людей, окремих тенденцій, і дуже важко з них виходиш.

   А ще додається моя природня лінь. Мені ніяк не вдається вийти на синтезуючий об’ємний матеріял. Таке враження, що я потрапив у клітку внутрішнього бажання сказати про багато речей, в результаті тільки встигаю щось крикнути вслід тому, що зникає. Але сподіваюся, що виправиться ситуація, і я вийду на той рівень осмислення та інтерпретування, який допоможе мені бути почутим, і допоможе відчути повноту творчої самореалізації.

   – Однією з ознак фаховості критика є вміння реагувати не лише на високохудожні твори, але й на ті, в котрих більше претензії, аніж змісту: в такий спосіб критик засвідчує широкий погляд на загальний стан літератури, її проблеми, тенденції. Виховати у собі таку властивість не багатьом вдається. Тобі вдалося…

   – Ти перебільшуєш. Я довгі роки займався тим, що називалося поточним рецензуванням або ж, як я для себе це визначав, літературною політикою. Стається дивина. Чим більше я виступаю з різними міркуваннями про ті чи інші книги, тим важче мені залишатися собою. Інколи я розумію, що всі спроби сказати об’єктивну думку про книгу сьогодні виглядають таким собі літературним донкіхотством. Бо на твоє об’єктивне «я» знайдеться тисячі об’єктивних «ми», які закричать тебе і докажуть усім, що ти взагалі мало що розумієш у літературі.

   Але час від часу мене прориває на таку «Сізіфову працю», а потім, прочитавши якісь негативні коментарі в інтернеті, думаю: воно тобі треба? час все розставить на свої місця. А потім знову якийсь чортик мене вколить, і я вкотре вискакую, «як Пилип з конопель»…

   – Читаючи Твої книги, я не раз думав, що «неістовість», про яку писав Іван Іов, і «маніакальність», що про неї в контексті Твоєї творчості говорить Василь Слапчук, межують з незахищеністю та вразливістю. У книзі «У полоні стереотипів» Ти цитуєш уривки зі своїх експресивних монологів-есеїв, датованих дев’яностими роками, а поруч із ними – ідилічні картини дитинства й просвітлені спогади про близьких людей. Що змушує Тебе бути категоричним у висловлюваннях і що, навпаки, схиляє до сердечності, лояльності?

   – Повторюся, це перебільшення: і щодо категоричності, і щодо лояльності. Однак скажу, що у бажанні говорити власну правду я не винен. Це гени. В моїй родині багато людей страждає на вроджене почуття справедливости і бажання говорити правду. Просто я виявився найдурнішим зі своєї родини, бо вони мають перманентні особисті конфлікти, а я перманентне літературне несприйняття і упередження…

   А щодо останнього Твого запитання, то відповім так: моїми письменниками, яких я перечитую, залишаються Василь Стефаник і Григір Тютюнник. Кожен із них мучився отією відвертістю і розумів, що найголовнішим рушієм творчости є любов. Я просто люблю книги і авторів, які їх пишуть. Я відчуваю до них внутрішній пієтет і захоплення. І завжди хочу сказати про книжку гарно, інша справа, що сама книга (її зміст, її форма) вносить у моє бажання певні корективи.

   – Мистецтво програє, якщо літератор не керується виключно художніми завданнями. Євгене, наскільки важливою серед письменницьких чеснот є безкомпромісність?

   – Безкомпромісність – це один зі шляхів у пошуках істини, і одна із крайностей, які приводять тебе до самотности. Моя безкомпромісність дуже часто буває химерною, на чому себе постійно ловлю. Я не є конфліктною людиною в принципі, але складається так, що моє розуміння правди, яке я озвучую публічно, контрастує із бажанням пристосування інших, й тоді виникає конфлікт: індивідуальний, світоглядний, естетичний.

   Просто я знаю багатьох літераторів, які на словах є дуже і дуже категоричними, тоді як їхні вчинки я б назвав моральною розпустою або моральним вбивством. Такі люди не мали б права не те, що писати, таких людей треба боятися як епідемії холери або чуми…

   Шкода, що в анотаціях, статтях про тих чи інших літераторів не додають оціночної характеристики на кшталт: порядна або непорядна людина. Тоді б і піни квазілітератної було менше, і людину легше розпізнати.

   – Ти писав, що читаєш з того часу, з якого себе пам’ятаєш. А якось зізнався, що, крім себе, знаєш лише одного чоловіка, який читає багато, – Михайла Слабошпицького. На кожному з етапів життя людину цікавлять інші книжки. Якого читання потребуєш нині, яким книжкам надаєш перевагу?

   – Може це вікове, але читаються краще і спокійніше водночас мемуаристика, щоденникова література, епістолярій. А ще добротний краєзнавчий матеріял, класичне літературознавство і літературно-критичні книги. Так, останнім часом із великим задоволенням прочитав Михайла Рудницького «Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою»; Дмитра Донцова «Літературна есеїстка» (обидві книги підготовлені в Дрогобичі Олегом Баганом); новелістику Василя Левицького і спогадові матеріяли про нього («Великий день; Пізнє літо», видання підготовлене Іваном Гриджуком в Надвірній); книгу поезій «Словник мовчання» Богдана Смоляка із Кам’янки-Бузької; унікальну книгу народної письменниці Параски Плитки-Горицвіт «Старосвітські повісторькє» (видання, підготовлене криворівнянським священиком Іваном Рибаруком та його дружиною, поетесою Оксаною Зеленчук-Рибарук); книгу тривіршів-хоку Юрія Рогового «Березневий сніг»; монографію своєї аспірантки Анни Ільків «Жанр щоденника в українській літературі другої половини ХХ – початку ХХІ століть» та ін. Але що характерно: наші видання, фактично всі, без винятку, орієнтуються не на відтворення повноти літературного процесу, а на смаки юрби і моду на окремі літературні чи навкоололітературні постаті. Так, одне з видань, куди я надіслав декілька матеріялів, мені відповіло, що не зможе надрукувати окремі мої матеріяли, бо надто маргінальними є автори, і розповідь про них не зацікавить читачів. Питається, яких читачів?

   – Чим більше людина знає, тим важче її здивувати. Чим більше людина читає, тим складніше полонити її уяву художнім текстом. Що є спільного у творів, котрі Тебе подивували і запам’яталися?

   – З останніх прочитаних книг такою є «Століття Якова» Володимира Лиса. Мені подобаються книги, які не прагнуть здивувати і епатувати, а просто і мудро ведуть діалог з читачем. З такими книгами я сперечаюся, погоджуюся, приймаю їхні думки, спростовую, тішуся, переживаю… Такими ж є «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Мирослава Дочинця, трилогія «Товтри» Геннадія Щипківського, «Календар марноти» Володимира Чипиги, «Рух назустріч світлу» Оксани Смоли, «Між шляхом воїна і Дао» Василя Слапчука, «Золоті джмелі» Володимира Підпалого, «Боса флейта» Петра Коробчука, «Безпритульна течія» Леоніда Талалая, «Заметіль» Неоніли Стефурак…

    Не терплю нахабства і хворобливого егоцентризму, що межує з індивідуальним хамством, і дуже часто, особливо в останній час, образ автора зі всіма його негативами, відбиває в мені бажання читати і говорити про його книгу. На цьому ґрунті маю конфлікт з людьми, яких довгі роки вважав друзями чи добрими приятелями…

   – У творчому процесі має відбуватися удосконалення митця – і літератора, і людини, а духовна зрілість має стати умовою написання високохудожніх творів. Це, звісно ж, ідеальний погляд, оскільки життя вносить свої корективи. Тому уявлення про ідеальне функціонування літератури відрізняється від реального. Євгене, що допомагає Тобі пам’ятати про ідеальність, яка є важливим еталоном як для людини, так і для літератора?

   – Попри всю свою зіпсованість світом, людьми, книгами, я вихований і залишаюся християнином. Тому захист вічних людських цінностей, якими є Життя і Смерть, Любов і Ненависть, Добро і Зло, вважаю своїм внутрішнім обов’язком і внутрішньою потребою. І ще, скажу парадоксальну річ, я не вірю мертвим книгам, – в одному записаному відеоматеріялі про Тараса Мельничука є епізод, де цей геніяльний поет каже Романові Андріяшику: «Не вір словам!», – я вірю конкретному вчинку людини. І ще я пам’ятаю одну річ: світ прикрий, поки людина є в ньому прикрою. Тому намагаюся, особливо в останні роки, коли у мене появилися діти, зробити світ навколо себе спокійнішим і світлішим. Це не завжди вдається, але це та настанова, яка дуже часто рятує мене від розпачу і депресії…

   – Ти пишеш для багатьох літературних видань. Маєш пріоритети щодо розміщення матеріалів?

   – Пріоритетів не маю. Мені не вдається заробити гонорарів, єдине видання, яке виплачує гонорар своїм авторам, – інтернет-сайт «ЛітАкцент», але є багато бажаючих там надрукуватися, то я перестав подавати їм матеріяли.

   Зараз мені вистачає журналу «Золота Пектораль», який видає мій приятель, талановитий поет Володя Погорецький у місті Чорткові Тернопільської області, і час від часу подаю матеріяли на інтернет-сайт «Буквоїд» Сергієві Руденку.

   Погано, що наші видання досі не мають культури спілкування з авторами, не повідомляють, чи їхні матеріяли прийняті, чи відкинуті; не повідомляють про публікацію і не присилають авторських примірників. Можливо, причина в тому, що я живу не в столиці, а на провінції, тому й столичні видання так себе ведуть.

   Все, що я надрукував, за незначним винятком, було написане з власної потреби. І прилаштовував свої видання теж я сам. Тому можу твердити, що всього, чого я досягнув в інтерпретації літературного процесу, завдячую насамперед собі і тим декільком дивакам, які підтримали мій ентузіастичний порив…

   – У книжці «Наодинці з літературою» надруковано діаріуш за 2000–2006 роки. Чи буде продовження?

   – Перші щоденникові нотатки за 1995 рік були опубліковані в моїй книзі «Звичайний читач» (2000). Тоді вони пройшли, сливе, непомітно, за винятком кількох містечкових скандалів, які до уваги не беру. В черкаському журналі «Холодний Яр», 2010, ч. 2, надруковані щоденникові нотатки за 2007 рік. На цьому ставлю крапку. Як не дивно, після публікації своїх щоденникових нотаток у мене пропало бажання писати їх. Все-таки Щоденники мають залишатися інтимним читанням для себе, а коли тебе захоплює літературна гра, ти повинен відмовитися від спекуляції нібито інтимними речами. Напевне, так. Принаймні, для мене се виглядає так.

   – Після книжки «Навздогін дев’яностим», яка вийшла у 2006 році, Ти опублікував багато літературно-критичних матеріалів. Враховуючи, що останні книжки не містили літературно-критичних розділів, мабуть, можна очікувати на появу нової книги рецензій?

   – Зараз підготовлений і, сподіваюся, до травня вийде своєрідний підсумковий збірник літературно-критичних статей, рецензій, есеїв, інтерв’ю під назвою «Тиша запитань», який склали мої різноманітні виступи за час від 2006 до початку 2011 років, сюди ж включив листи окремих письменників та літературознавців (Івана Іова, Павла Загребельного, Івана Денисюка). Збірник розбитий на три складові: Люди. Книги. Життя. Останній блок є найменшим, у нього включив фрагмент автобіографії на одну сторіночку…

   – Євгене, ми розмовляємо напередодні Твого ювілею. З яким настроєм дивишся у майбутнє? Які маєш плани – життєві та творчі?

   – Для мене розмови про ювілей є дивні й несподівані. Пригадую, як весною 1979 року в село приїхали старші брат і сестра мами, вуйко Яремко і цьоця Геня, привітати її з 50-річчям. Мені видавалося, що мамі багато років, хоча й не думав, що вона у мене стара. Сьогодні мамі 82, і я все ще думаю, яка вона у мене молода. А тато (він помер п’ятнадцять років тому) в 50 вже женив старшого свого сина (це був початок літа 1978-го). Збереглася фотографія, коли мама з татом зустрічають у воротах молодих. Так ось тато себе не впізнав на фото, воно зроблено ззаду. Дивився, дивився, а потім запитує маму: «Михасько, а що то біля тебе за один лисий стоїть?». Мама глянула і засміялася: «Михайле, та то ти». «Я? – здивувався тато. – Хіба я такий лисий?!».

   Я, слава Богу, ще не лисий. Хоча тато мене все лякав лисиною, оскільки мій дідусь, Василь Баран, до 30-ти років був лисий, мов коліно. Я ж тільки посивів. Чи як у нас кажуть, став «шпаковитим»….

   Дивлюся вперед з робочим настроєм. Маю двох малих дітей. Синові Євгенові іде дванадцятий, доньці Юлі – десятий. Так що нема чого розслаблятися. Треба завершити докторську роботу, принаймні написати монографію. Треба завершити розділи академічні. Треба написати декілька передмов. Словом, поки що треба і треба…

березень 2011р., Луцьк – Івано-Франківськ

“Кур’єр Кривбасу” (№ 268-269-270) Інтерв’ю з Євгеном БАРАНОМ

розмовляв Олександр Клименко