Сам я знав Богдана Бастюка, з легкої руки Петра Сороки ми познайомилися на початку 2000-х у Тернополі. Все Богдан здалеку підходив до розмови зі мною, так статечно розмірено, по-газдівськи, легко заїкаючись, іронізуючи над собою і своїми творами. До першої зустрічі я нічого не читав Бастюкового, тому цю самоіронію сприймав нейтрально поблажливо. Потім Богдан Бастюк приїжджав до мене у Івано-Франківськ з пропозицією написати передмову до його гумористичного вибраного „Сміхомаргіналії“, бо вважав, якби не моя розмова із видавцем, Василем Ванчурою, то книги би не було.
„Я СОБІ ЖИВУ, ПРАЦЮЮ, ЩОСЬ ПОПИСУЮ…“
Петро Сорока. Богдан Бастюк: мистецьке чотирипілля. –Тернопіль: Астон, 2015. – 144 с.
Петро Сорока мав написати книгу про Богдана Бастюка (19.07.1949-16.11.2014), бо вони приятелювали довгі роки і добре знали один одного. Я не буду говорити про саму книгу, хоча відзначу, що вона близька до жанру літературного портрета, в якому Петро Сорока є безперечним майстром (за роки Незалежности ним написані десятки книг про письменників), а буду говорити більше про Бастюка.
Але ще про книжку. У ній окреслено творчий і життєвий шлях письменника , розставлені основні акценти, визначені головні тематичні зрізи творчости. Бастюкове „чотирипілля“ – це життєва нива, поетична нива, прозова і гумористична. Завершують книгу ліричні додатки – поетичні присвяти Богданові Бастюку і світлини з родинного архіву та архіву Петра Сороки.
Я завжди дивувався Петрові Сороці, як він швидко реагує на ту чи іншу подію і відгукується книгою. Це уміння виїмкове і гідне поваги.
До побажань додам лише єдине – сподіваюся, що колись Петро Сорока напише чесну біографічну книгу про Богдана Бастюка, бо, направду, сей чоловік вартує, аби про нього пам’ятали і аби його читали. Підкреслюю, чесну, а не об’єктивну – об’єктивних не буває (цю думку я вже висловлював у листі до Романа Горака).
Сам я знав Богдана Бастюка, з легкої руки Петра Сороки ми познайомилися на початку 2000-х у Тернополі. Все Богдан здалеку підходив до розмови зі мною, так статечно розмірено, по-газдівськи, легко заїкаючись, іронізуючи над собою і своїми творами. До першої зустрічі я нічого не читав Бастюкового, тому цю самоіронію сприймав нейтрально поблажливо. Потім Богдан Бастюк приїжджав до мене у Івано-Франківськ з пропозицією написати передмову до його гумористичного вибраного „Сміхомаргіналії“, бо вважав, якби не моя розмова із видавцем, Василем Ванчурою, то книги би не було. Відтак я рецензував його поетичну книгу „Цілушка“, потім першу частину прозової трилогії „Сопигора“, а тоді, до Богданового 55-річчя писав передмову до його поетичної книги вибраного „Словини“. Для цього Богдан приїжджав до мене у Джурин. Якщо сказати, що він завжди привозив мені півтора літра тернопільського спирту, то наша розмова завжди була насиченою і колоритною. При тому, що Богдан тоді не пив зовсім або ледь-ледь…
Не повторюватиму своїх міркувань, тому що їх рясно цитує Петро Сорока у книзі. А по-друге, я не змінив свого ставлення до творчости Бастюка – це справжній народний талант, помножений на тонке ліричне відчування, екзистенційну порожнечу, селянську мудрість, впертість і приреченість і народне чуття гумору. Так, Бастюк був чудовим оповідачем, сливе геніальним. Це я зрозумів, коли їздив улітку 2006 року з тернопільськими, київськими, харківськими літераторами в Умань, Гусакове, Керелівку, Канів. Скільки історій я почув у неперевершеному гумористичному дуеті Богдана Бастюка і Богдана Андрусяка (одну із бувальщин Андрусяка, почутих тоді, я використав при написанні гумористичної бувальщини „Помпа універсальна“).
2007 року Богдан Бастюк, вже в ролі голови Тернопільського спілчанського коша, підтримав нашу ідею з Володимиром Погорецьким про видання журналу „Золота Пектораль“ . Ми декілька разів протягом року зустрічалися в Чорткові у Володі Погорецького, обговорюючи всі можливі варіанти цього видання. І перша презентація в листопаді 2007 року не могла відбутися без участі Богдана Бастюка. Дякувати Богові, що напоумив мене провести літературну бесіду з Богданом, яка й була опублікована на сторінках журналу. Так само, він декілька разів приїжджав у Чортків на літературний фестиваль „Словини“, який організовував той же Погорецький.
У Богданові, як в справжній людині, було намішано ружного. Він майже кожного дня зустрічався із Сорокою і через день сварився із ним. А ще, по-селянськи, чи краще по-галицьки, трошки заздрив. Як його розіграв Богдан Андрусяк, повідомивши, що Сорока придбав нову картину у якогось відомого художника. Богдана відразу прорвало: „К…к…курва, він що на подвір’ю вже їх вивішуватиме, як білизну?!“. А потім ображався на Богдана Андрусяка за сей дружній розиграш.
Ну, Богдан Андрусяк – це ще той байкар. Се він розказав Сороці анекдот про те, як судилися жид із лемком: „Чув, Петре, ту історію?“, „Не чув, а що?“, – огризнувся Петро, відчуваючи якийсь черговий розиграш. „Що, що, – продовжив Богдан. – Так от, судився жид з лемком. А прокурор десять років отримав“… Знаючи, що Петрові батьки – вимушені переселенці з Лемківщини і що він не любив на цю тему жартувати, – можна уявити Петрову реакцію…
Бастюкові гуморески – плоть від плоті народні. Їх талановито виконував Гриць Драпак. Я це чув на презентації „Сміхомаргіналій“, яку організовував Бастюкові в читальному залі бібліотеки Прикарпатського університету. Також я був свідком, як в рейсовому автобусі звучали гуморески Бастюка в записах Драпака, а люди просили водія продати їм ці касети за серйозні гроші.
Були в Богдана Бастюка і драматичні сторінки, про які сьогодні не варто говорити. Він був поет і чоловік. Сим усе сказано. А ще люблячий син, чоловік, батько, дідусь.
Він глибинно відчував українське галицьке село. Відчував і знав, як ніхто. Бачив у ньому гумористичні і трагічні сторінки, і вмів про це сказати художньо.
Безперечно, до поетичного, прозового, гумористичного досвіду Богдана Бастюка ми будемо повертатися. І з часом все більше будемо розуміти, який талант ми втратили, недооцінили, промовчали, тоді, коли людина потребувала слова підтримки. Найбільше Бастюк мав цю підтримку від Петра Сороки і Богдана Андрусяка. Це теж правда, і цю правду треба знати.
Хочу подякувати Петрові Сороці за книгу. Петро зробив те, що мав зробити. Ми повинні пам’ятати і читати. Богдан Бастюк цього варта.