Це вічне питання. Вічно нове – щодень. Творення авторитету Церкви є головним змістом її життя в нинішньому багатоконфесійному світі. На авторитет складається гідність кожного парафіянина, а особливо – гідність єрарха. Бо за ним головне право вибору. Щоденного. Тягар вибору. Особливо в наш час великих спокус і спритних спокусників.
ЦЕРКВА ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ
То були часи страшного вибору – або з тими, що пішли з Богом і на Соловки, або з тими, що з безбожною владою – залишилися служити. Якщо не кривити душею, то теж – на Соловки.
Досі точаться суперечки, чи можна було рятувати Церкву коштом примирення з силами лжі і лукавства? Чи після того Церква залишається Христовою?
Чи єрархи, які співслужили Лукавому, можуть знову стати слугами Божими?
Чи теперішнє політиканство їхнє не є служінням Мамоні?
Адже нині кожен чоловік знає, що Церква має рятувати своє обличчя і людину, а не “канонічні території”. Не забуваймо: Церкву Христову творили апостоли і мученики, а не професіонали-пристосуванці.
СПОКУСИ СВОБОДИ
Якби доброму священикові часів Брежнєва загадали, якого чуда він хоче, то, мабуть, він захотів би свободи віри. Навчати людей Божого Закону – і не боятись.
І ось упав страх. Бути священиком стало престижно. Вийти в єпископи стало легко. Але як же важко стало бути справжнім священиком і справжнім єпископом! Для того, щоб стати справжнім, треба мати глибоку віру і глибокі знання. А для того, щоб скористатися можливостями свободи, досить бути розторопним.
Зовнішні заборони для людини слабкої – це благо. Поставити собі внутрішні заборони в умовах широкої дозволености – для цього потрібен характер і безкорисні принципи, тверді як внутрішній закон.
Лиш одне твердо стоїть сторожем при священикові – віра, яка понад усе, і відповідальність, яка вища за відповідальність перед людьми. Саме тому ми маємо і тепер справжніх священиків.
А несправжні – розмінюються, малодушно користолюбствують і думають про мізерні вартості мізерного світу,
І гріх було б тут проводити принципову різницю між священиками різних конфесій. Одне вірно: що більший фарисей, то більше себе виправдовує і більше дурить людей, посилаючись на свій офіційний статус і на престиж своєї Церкви.
Якби зараз, у дні Великого посту, виставити імена лакомців та користолюбців у рясах, що схилялися до комуністів, то можна було б зітхнути: “Прости їм, Господи, бо не знають, що творять”. Але тут же запитати: не знають чи вдають, що не знають? Християни вони чи вдають таких із себе?
З великим смутком мушу констатувати факт, що чимало православних християн не тільки не думає про чисту хоругов як найбільший скарб нашої Церкви, не тільки не усвідомлює свого великого духовного покликання, а, навпаки, одверто ставить себе низько на нинішньому ринку. А це орелює з мірою обов’язків, взятих на себе. Бо християнин є громадянином, який іде твердо і несе свій хрест.
Водночас з мізерности окремих єрархів не слід судити про всю Церкву.
Так само з самого факту грубого залицяння комуністів до УПЦ не можна судити про Церкву Московського Патріярхату. Скажімо, в журналі “Камо грядешї’ № 2 подасться передрук з “Православной беседы” № 2 за 1999 р. статті “Соблазн православното коммунизма” Гліба Анищенка. Наведемо уривок з неї, оскільки це чесне християнське висвітлення фактів.
“БЕЗБОЖНА П’ЯТИРІЧКА”
“В травні 1932 Сталін підписав декрет про “безбожну п’ятирічку”, де ставилося цілком певне завдання: “До 1 травня 1937 р. ім’я Бога “має бути забуте”. Після того з новою силою розпочато гоніння на Церкву і її служителів: закрито 70 єпархій, арештовано 40 архиєреїв (в архиєрейському служінні залишилося тільки 4), закрито 95відсотків церков, що існували ще в 20-ті роки.
Відродженням Церкви ми зобов’язані не Сталіну, а Гітлеру. Його пропаґанда дуже ефективно зіграла на антипатріотичній і антихристиянській спрямованості довоєнного сталінського режиму. Звідси – мільйони російських солдатів і офіцерів, що здалися в полон у перші місяці війни…
На перших порах гітлерівська “Свобода Церкви” безумовно спрацювала, притягла багатьох вірних. Тому Сталін був просто вимушенй, протидіючи нацистам, створити для Російської Православної Церкви хоча б мінімальні умови виживання, відібрані його ж “безбожною п’ятирічкою”.
Автор статті далі резонно застерігає православних від “спокуси грати на чужій території і користуватися чужими термінами”.
Від себе додамо: Церкву треба будувати щоденно, передусім в собі, і то тільки на ґрунті християнському, пам’ятаючи, що не можна одночасно служити і Богові, і Мамоні.