Колись здавалося, що то Сталін у Кремлі душить пресу. І то була правда. Але правда й те, що система клонувала Сталіна. У кожному районі, а то й у сільраді сидів маленький деспот і сичав: “Я вам покажу свободу!”.
Коли упала цензура, то совєтські редактори стали задихатися від браку інструкцій. Вони не знали, що друкувати. Погляньмо на наші газети і журнали, що зберегли свої назви або злегка їх змінили. Чому вони не ростуть? Чому не радіють з можливости пізнавати правду і казати правду? Чому наші начальники не радіють з того, що з’явився чесний і сміливий журналіст? Чому так часто журналістів убивають? Чому сьогодні так легко продають своє слово не тільки старі вислужники, але й молоді журналісти? Чому вони не лякаються застереження Джорджа Орвелла: “Хто раз скурвився, то вже назавжди”?
Чому на постсовєтському ґрунті так мало чистих і високих?
…Жовта преса не дає води живої, ні доброї настанови людині. Навколо нас розставлено пастки. Той хоче спокусити на грошовий виграш. Той хоче затягнути вас у свою віру. Той хоче зробити вас своїм попихачем. Той просто обкрадає. І то ще не велика біда, коли гаманець. Гірше, коли крадуть велике. Воно не так помітне і спершу не так дуже болить. Але потім відчуваєш, що тебе спустошили і змарнили.
Отруїли душу. Відучили шанувати і любити себе, свій рід, рідну мову і культуру свого народу. Зневажили віру батьків і посміялися над Заповідями Божими, на яких предки наші трималися тисячоліттями і берегли гідність.
Гниле слово псує людину. Воно каламутить свідомість і духовно ослаблює, а не зміцнює. Воно не будує, а руйнує.
Не всі це розуміють і не всі надають значення слову. Не всі задумуються над тим, що вільне слово – живе, а невільне, прислужницьке – то слово гниле і брехливе…