“Книжка Слапчука – це спроба зробити так, аби воєнний досвід покоління допоміг покінчити з мілітаристською традицією Радянського Союзу і погойднути романтичний пафос війни, котрий досі побутує у російському міфі «великої перемоги над фашизмом». Книжка Слапчука містить виразне пацифістське послання…”
ПИСЬМЕННИК І ВІЙНА
Василь Слапчук. Книга забуття / Переклад Войцеха Пестки. Краків: Високий замок, 2014
Роман українського письменника Василя Слапчука «Книга забуття» написаний в художній парадигмі nouveau roman з властивими для цієї прози автотематизмом, інтертекстуальністю і поліфонією. Наратив роману складається з двох ліній. З одного боку, спостерігаємо за написанням твору в домі письменника, який опрацьовує книжки інших авторів. У домі мешкають дружина і син письменника, котрі також беруть участь у написанні тексту. З іншого, розповідач знайомить нас з історією Миколи Корнелюка, найбільш драматичним моментом якої є його солдатська участь в афганській війні. Варто підкреслити, що обидві лінії перетинаються приблизно всередині книжки, при цьому читач дізнається, що письменник описує власне дитинство та молодість. Істотна ознака роману – високоякісний синкретизм, котрий нівелює межу між прозою і eсеїстикою. Зазначені характеристики – не беззмістовний експеримент, їх завдання – випробувати можливості літератури в автобіографічному описі воєнного досвіду і змалюванні загальної проблематики збройного конфлікту.
Розпочата в 1979 році воєнна інтервенція СРСР в Афганістані мала бути швидкою і блискавичною. Однак тривала дев’ять років. Забрала життя близько двох мільйонів цивільних осіб і п’ятнадцяти тисяч радянських солдатів, ставши однією з причин розпаду імперії. Ветерани афганської війни опинилися на маргінесі, оскільки держава, для якої вони ризикували життям, припинила існування через кілька років після виведення військ з Афганістану. Багато з них стали членами злочинних угрупувань. В їхньому середовищі поширювалися наркоманія і алкоголізм, чинилися самогубства. Книжка Слапчука – це спроба зробити так, аби воєнний досвід покоління допоміг покінчити з мілітаристською традицією Радянського Союзу і погойднути романтичний пафос війни, котрий досі побутує у російському міфі «великої перемоги над фашизмом». Книжка Слапчука містить виразне пацифістське послання.
В образі головного героя книжки Миколи Корнелюка, особливо в описі його дитинства помітні впливи селянської прози. Так, в розділі «Бджолиний бог» змальовується сільська ідилія, зростаючий в ній вразливий хлопець і його сильний емоційний зв’язок зі своїм дідом-бджолярем. Але згодом дізнаємося, що за Миколину душу йде духовна битва між ангелом Янеком і демонічним Цезарем. Незабаром після смерті дідуся руйнується щаслива картина світу у волинському селі.
Однак аура романтичного дива супроводжуватиме героя і в подальші роки життя. Для багатьох людей Микола – немовби істота з іншої планети. Роль солдата і військові умови для нього чужі. У книжці не знайдемо надміру батальних сцен, оскільки для Слапчука найстрашнішим є не сама війна, а її руйнівний вплив на людину. Приміром, під час битви з моджахедами в околицях Джелалабаду під бойовою машиною вибухнула міна. В результаті отриманих ран Миколі ампутували обидві ноги. Відлуння цього вибуху ще довго звучатиме в житті інших персонажів, про долі яких автор розповідає.
Перед відправкою до Афганістану герой роману, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, викрикує, що він сержант радянської армії, проте автор зізнається, що не відчував ворожості до афганців. Слапчук будує виразну аналогію між Першою світовою війною, яка була безглуздою різнею задля заспокоєння апетиту імперіалістичних держав, та афганською війною, котра мала довести мілітарну перевагу Радянського Союзу. Автор застерігає від всіляких спроб будування філософії війни чи раціонального виправдання того, що суперечить логіці. Вже саме мислення категоріями війни під час миру стає небезпечним, вважає автор. Події книжки, яка попервах мала називатися «Поразкою» і вписуватися в національну традицію святкування програшів, розвиваються на тлі української реальності. Слапчук з турботою спостерігає, як під час політичної кризи між «помаранчевими» і Москвою ЗМІ спекулюють стосовно можливого російсько-українського збройного конфлікту, а висловлювання ректора московського університету з 2008 року опирається на тезі, що лінія фронту у війні між Америкою та Росією проходить через Україну. Після останніх подій в Україні проблеми, на які звернув увагу Слапчук, напрочуд актуальні.
Надзвичайно важливу роль у книжці відіграє Дайта, дружина письменника. Її функція вписується в Слапчукову антимонію «культури війни», представлену чоловіком-воїном, і «культури миру», яку уособлює жінка. Інколи автор роману відверто називає Дайту Сократом або ж дружиною Сократа. Дайта іронічно коментує заплутані інтелектуальні пошуки розповідача, який з маніакальною впертістю зупиняється на книжкових фрагментах, присвячених війні. Наче еллінський мудрець, вона ставить запитання – на противагу письменникові, котрий намагається знайти готові відповіді на дражливі питання в текстах інших авторів. Його безперервні думки про війну суперечать щоденному сімейному життю – готуванню, прибиранню, коханню. Можливо, саме тому книжка Слапчука є оспівуванням життя, що торжествує над безглуздою жорстокістю війни. Втрапивши на інвалідний візок, Микола наприкінці роману щасливо закохується, а його товариш Михайло, якого вибухом міни на афганській дорозі було позбавлено інтимної частини тіла, теж знаходить сили подолати травмуПисьменницький стиль Слапчука полягає в створенні напрочуд інтенсивних описів екстремальних станів. Якби не есеїстичні дигресії, читання цієї книжки було би складне – з огляду на велетенський вантаж страждання і нещастя, який випав на долю героїв роману. Деякі фрагменти книжки нагадують науковий трактат на тему Війна у світовій літературі. Автор протиставляє тексти відмінних між собою письменників, з якими полемізує і дискутує, серед них: Толстой, Стендаль, Хемінгуей, Фолкнер, Павич, Сартр, Роберт Грін, Еко, Лотман, Бернанос, Воннегут, Ніцше, Достоєвський, Соловьов, Блок, Мілош, Грасс, Ремарк, Мальро, Евола, Фріш, Селінджер, Юнгер, Барріко. Знання кандидата філологічних наук Василя Слапчука просто вражають.
“Odra”.
Переклад Олександра Клименка