Під церквою стояла старенька дерев’яна капличка, сіра від часу. В ній були дверці з скляним віконцем. За дверцятами, займаючи увесь тісний простір, стояла приземкувата гіпсова розмальована фігура Святого Миколая. Схоже, що будку з дашком, який увінчувала бляшана цибулька з хрестиком, спеціально зробили під цю статую, а щілини заповнили восковими квітами й виноградом, вибляклими від старості.
Подарунки, які святий клав нам під подушки, звісно, ніхто не сподівався їх там побачити. А от те, що ховалось між квітів і грон винограду – тінь, солодкуватий запах воску, тепло від нагрітої бляхи – вабило до себе, навіть затягувало в задушливу темряву. Приплющені дитячі носи, притиснуті до скла, широко розплющені очі – мить магії, маленьке диво сільської дитини, рай якої так швидко руйнують старші.
Прибігали з церкви, поки батьки були на відправі, й дивились. Бавились на вулиці, а потім зненацька, втомившись одне від одного, перестрибували через викладений з круглого каменю мур, і летіли по траві, що прикривала давно зрівняні з землею могили коло церкви, до каплички. Святий Миколай був переповнений дитячими молитвами, надіями, очікуваннями, і ця енергетика бентежила, хвилювала. Серце прискорено билось. Загадували вголос і подумки, що хотіли б отримати від Святого, не надто рідкісне, не надто дороге, а щось таке, що знали, ніколи не подарують. Енергетика розчарування. Після війни, коли по ночах чулись постріли, а вранці на роздоріжжі скидали з фіри для опізнання тіла вбитих повстанців, один з колишніх хлопчиків, чий подих серед інших подихів залишав туман на склі, розстріляв капличку з автомата. Він належав до тих, хто понуро стояв, дивлячись, як його ровесників кладуть навзнак на запилюжену землю, і з тихим шелестом надходять жінки зі скорботно стиснутими устами й опущеними очима, які не сміють навіть заплакати. Можливо, його куля застрягла в чийомусь тілі. Недопещений матір’ю й батьком, недолюблений дівчатами, напівголодний, він замість сорому починає відчувати ненависть, а разом з нею бажання знищити увесь цей світ, з якого не можна вирватись, світ замінований страхом і обгороджений непролазними болотами безвиході. І ця лють обертається проти Святого Миколая, який приносив іноді цукерки замість надії, а часом не приносив нічого вдовиному синові.
– Бо ти не просив у мене надії, – каже Святий Миколай. – Та й то не мій привілей дарувати надію. Я звичайний собі чоловік, а не янгол. Приходжу вночі й приношу дітям одежу, чобітки, цукерки й коржики.
– Ти приходиш вночі? А ми вбиваємо тих, хто ходить ночами.
– Тоді ти вчинив вірно, сину мій. Мене слід було вбити. Я завжди ходив ночами, доки не віддав увесь свій маєток бідним. Хлопець з автоматом малює на склі червону зірку кров’ю гіпсового святого й ховається між воскових квітів і винограду. Там багато місця. Там цілий сад дерев, що шелестять покритим воском паперовим листям, f з бляшаного неба сипляться свинцеві кульки граду.
Але вони досягнуть його тільки через місяць. Він довго лежатиме в шпиталі, а тим часом постріли в лісах стихнуть, живі поховають мертвих, і настане мирне життя. Без миру і без життя. У нього з жінкою не буде дітей, і замість людей він різатиме телят, для яких у цьому світі немає місця.
У селі йому простять, але не забудуть.
А потім забудуть і про нього. Святий Миколай і досі ходить ночами, в смутний зимовий час, коли день найкоротший. У його візитах тепер більше комерції, ніж щирості. Він житиме вічно, наш український Санта Клаус. Щедрий до багатих, скупий до бідних.
Галина Пагутяк.