«Свобода уяви, визволення від тиску умовностей, які навʼязують стереотипи, канони, естетичні норми, – це неодмінний атрибут homo legens*» (Марія Зубрицька, «HOMO LEGENS: ЧИТАННЯ як соціокультурний феномен»).
Знищити кайдани, побороти стереотипи мислення – це під силу тільки тому народові, що власними руками творить свою долю щоденною важкою працею. Працювати денно в нощно, щоб кожна наука зростала на грунті рідної української мови. Силкуймося… Книги читаймо, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає. Книжка – це розмова з живими і мертвими, наше минуле і майбутнє (libros lege, книги читай: «Бо читати й не ПРОЧИТУТИ – то не почитати» [Дистихи Катона]**). Вона ж бо спонукає до роздумів: «Думаю, отже існую» (Рене Декарт). Розмислюймо не про «існування», а про «блаженне життя», бо щастя – це сенс нашого життя. «ПРОЧИТУВАТИ» – навчитися читати, щоб бачити душею, розуміти серцем.
Почати хочеться з того, що «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові» (Оксана Забужко, «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)… А якщо слово – розумне та ідейне, то можна стверджувати, що воно володіє таїною енергії душі (духу)…
Книжка не помре: «Питання полягає радше в тому, як зміниться внаслідок читання з екрана те, до чого ми раніше бралися, гортаючи сторінки… Втратимо сакральність, яка оточувала книжку в цивілізації, що поставила її на олтар. Особливу інтимність поміж автором і читачем, що їй обовʼязково заважатиме гіпертекстуальність. Втратимо ідею певної «завершеності», властиву книжці, тож втратимо й певні практики читання» (Жан–Філіп Тоннак, «Передмова». У кн. У Умберто Еко, Жана–Клода Карʼєра «Не сподіваймося позбутися книжок»). Практика читання, ідея завершеності – це втрата невидимих духовних стосунків з душею книги. Рей Бредбері відповів би нам: «Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю…» На екрані компʼютера ми читаємо текст книги, а не річ – книгу, яку тримаємо в руках.
Про ці ж проблеми роздумує й Марія Зубрицька в своїй книзі «Homo legens: читання як соціокультурний феномен»: «Соціокультурний феномен книги і читання – тонкий індикатор стану суспільства, його системи вартостей, на які він має вагомий вплив і сам підлягає їхньому впливові… Сьогодні принцип візуалізації у найширшому технічному розумінні – визначальний принцип масової культури (мабуть, це слово доречно було б написати в лапках. – Б. Д.)… На жаль, важко відповісти на запитання: наскільки ми сьогодні спроможні, як і дві тисячі років тому, формувати не тільки візуальну, а й візійну культуру світосприйняття, і як навчитися мудрості староримського принципу animo videre – бачити душею», відчувати, розуміти серцем: «Якби ти знав! Та се знання предавнє / Відчути треба, серцем зрозуміть. / Що темне для ума, для серця ясне й явне… / І іншим би тобі вказався світ» (Іван Франко). Однак людство пожинає плоди примітивного, прагматичного спрощення усього і в усьому:
Здається почалося з мужика
(був муж колись); вже жінка, не жона,
не книга – книжка; вже й Славутич – річка,
а в церкві не свіча горить, а свічка.
Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»
Євген Маланюк ще на початку 50-х років XX ст. виснував думку, що нечитання знесе Україну зі світу. Чи щось помінялося відтоді? «Критик Євген Баран стверджує, що “ми живемо у час нечитання”, однак не зважується у цій ситуаці назвати крайніх. І я теж не беруся судити, наскільки ця інформація безнадійна» (Василь Слапчук, «Чистий четвер»). А Сенека застерігав: «Дозвілля без книжки – смерть, гробівець для живої людини», бо «Скільки чого тримаємо в пам’яті, стільки знаємо… Скільки тримаємо в душі – стільки й живемо» (Андрій Содомора, «Сльози речей»). І ще одна його думка з цього приводу: «Ми непомірковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи» («Моральні листи до Луцілія». Лист CVI).
Академік Олег Кришталь стверджує: «У наш час більшість читає по діагоналі: схоплюєш сенс і заощаджуєш час, втрачаючи лише несуттєві деталі. Звичка пояснюється тим, що на мові слів нове вичерпується» («До співу пташок»). Чи так воно насправді? «Слово потрібне для перетворення нижчих форм думки в поняття і, відповідно, повинно зʼявитись тоді, коли в душі є матеріали, які передбачені цим перетворенням» («Філософія мови Олександра Потебні». У кн. І. С. Захари «Українська філософія»). А Пилип Селігей переконує читачів: «Що більше опановуємо слів, то ширшими стають наші уявлення про світ» («Мовна свідомість: структура, типологія, виховання»).
ДИТИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ ІЗ ГОТОВИМ ДО ПІЗНАННЯ СВІТУ МОЗКОМ. А від нас залежить, чим ми його наповнимо.
Ейнштейна запитали:
– Що необхідно робити, щоб діти були розумними?
– ЧИТАЙТЕ їм казки!
– Що необхідно робити, щоб діти були ДУЖЕ розумними?
– ЧИТАЙТЕ ЇМ БІЛЬШЕ КАЗОК !!!
Читання казок, думних книжок, формує УЯВУ, яка сильніша за знання, а це сприяє розкриттю творчого потенціалу дитини.
Читання формує здатність мислити й виховує особистість. Виховання особистості у глобалізованому й екстенсивному просторі людських стосунків много важить, а ми здебільшого не помічаємо, не бажаємо усвідомити, що необхідно працювати, аби хоч щось створювати для поступу цивілізації, зміни світу. Людина, яка не читає – бездумна, а відтак стає рабом чужих думок. Читаймо вечорами вголос своїм дітям – це єднає родину, позбавляє їх телефонно-комп’ютерної й телевізорної залежності. Читаймо дітям те, що й нам цікаве. Шукаймо дітям, собі потрібну книгу. Доречна думка Умберто Еко про те, що інтелектуали повинні радити політикам читати потрібні книжки. Бачу вашу усмішку – сміх додає здоров’я!..
Існує велика потреба пробудитися до життя. Одні люди не виразно, а інші дедалі сильніше відчувають цю потребу, яка ширяє в нашому задушливому просторі – книжка може стати тим другом, який допоможе нам на дорозі правди. Думна книжка рідною мовою додає нам сили, снаги працювати, допомагає за будь-яких обставин залишатися людиною, бо без знання нема пізнання, а знання – у книжці.
«“То що? Ніхто й не пробуватиме спричинити кривду мудрецеві?”
– Пробуватиме, але намарно. Надто велика відстань між ним і низинами, щоб відтіля щось шкідливе могло сягнути аж до нього» (Сенека, «Діалоги»).
…«Одночасно наголосимо: “одухотворення розуму”, набуття ним ознак мудрості відкриває не просто нові гносеологічні горизонти, а робить реальною перспективу оволодіння людиною вищих сенсожиттєвих цінностей, духовних істин, які возвеличують людське буття… Це особливе вміння “бачити духом” і земне, і “надсутнісне”» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»).
«Наш розум можуть викрасти» (Пол Льюїс). І пам’ять також… Понад вісімдесят відсотків людей на планеті сьогодні прокидаються і лягають спати зі своїми смартфонами…
Плекаймо свою пам’ять, бережімо, примножуймо її читанням, роздумами, бо в будь-якому віці мозок гнучкий, здатний зберігати незліченні обсяги інформації – як і Всесвіт. Він чи не найбільше з усього подарованого нам Творцем слугує вічності. Пам’ятаймо, що «Сила і спасеннє лежить у нас самих: у праці над освітою і добробитом народа» (Іван Пулюй). Докладаймо якнайбільше зусилль, щоб не загубитись у вічності, щоб бути достойними життя на рідній землі, дарованої нам Богом: «Колись ми мусили підкорятися традиції, що накладала на нас обовʼязок і наказувала жити, як жили предки. Тепер людина сама хоче визначати свою ідентичність, свою належність, необовʼязково зважати на традиції та спадщину, і цьому сприяє поєднання зі світовою мережею та динамічний обмін інформацією. “World is global village”, і ми всюди хочемо почуватися як вдома. Однак ніби й не зауважуємо, як перетворюємося в туристів, а не мешканців планети» (Марія Зубрицька, «HOMO LEGENS: ЧИТАННЯ як соціокультурний феномен»).
«О Боже милий, подай СЛОВАМ святую силу, / людськеє серце розтопить» (Тарас Шевченко)…
———————————————
- Homo legens – лат. Людина – читач. Вперше в українському літературознавстві зроблено спробу панорамно висвітлити основні теоретичні проблеми, повʼязані з дискурсом читача і читання, який сформувала літературно-критична думка XX століття.
* * «Дистихи Катона». Катон Марк Порцій Старший (234—149 до н.е.) – один із найвизначніших представників Стародавнього Риму – і як державний діяч, і як письменник.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів