Я не люблю розмовляти по телефону. Це такий недосконалий різновид зв’язку! Не можеш сказати те, що хочеться, бо хтось може підслухати твоє зізнання. А так прагнеться цнотливої розмови, коли ведуть її тільки двоє, коли бачиш очі друга, коли навіть мовчання красномовне, коли в коханому обличчі вбачаєш невимовне, для якого, здається, немає слів у жодній мові. В ньому відбивається вся музика душі, в якій живе любов.
Мені хочеться дивитися в твої очі, бачити твою усмішку. Вона мені дуже потрібна! Вона завжди для мене як дарунок. Але ж усмішку не перешлеш поштою. Щоб отримувати такі подарунки, я повинен бути поряд.
Я полюбляю розмовляти з тобою подумки. Для мене досить взяти твої руки в свої – і вони починають говорити. Вони такі щирі! Вони здатні стільки розповісти мені!
Люблю очі твої. Вони випромінюють тепле оте світло, ш;о зігріває мене, тоді в мені зріють думки, як плоди, і я відчуваю себе духовним мільйонером і починаю розуміти безмежність людської щедрості.
Люблю твій голос. Але я вірю мовленому тільки тоді, коли слова підтверджуються інтонацією. Коли ми розмовляємо по телефону, голос твій стає невпізнанним. Я вслухаюся в нього. В ньому розпізнавані лише інтонації.
При людях ми розмовляємо незрозумілою для них мовою: я читаю вираз твого обличчя, погляди, усмішки, розгадую твої жести, рухи, наче вслухаюся в беззвучну музику. Адже грація – це музика тіла. Я люблю слухати її. Я вчуся розуміти цю мову.
Інколи наші усмішки, погляди, адресовані одне одному, перехоплюють, як шифрограми. їх так просто розшифрувати! Тоді хочеться втекти від цих очей, що пильнують нас, хочеться загубитися, але тут і загубитися ніде.
Коли подивитися на місто згори, воно виглядає таким затишним! Рівні ряди червоних черепичних дахів, схожих на буйки на хвилях розкішної зелені. Над одноповерховим містом зводяться вежі церков. Заводські труби здаються корабельними щоглами – місто наче пливе під вітрилами білих хмар.
А в місті почуваєшся так затишно! В ньому все невеличке: будинки, вулиці, площі, мости, вокзали, кінотеатри, поїзди, автобуси. І люди здаються також маленькими, наче в них немає ні великих бажань, ні прагнень, ні надій, ніби вони згодні вдовольнятися мізерним. А це все одно, що змиритися зі своєю незначущістю, з марністю свого життя.
Тут задихаєшся. Тут тісно. Хочеться втекти звідси. І тоді в тишині кімнати виношуєш план втечі. Але від себе нікуди не втечеш…
Я люблю нашу кімнату. Вона нагадує каюту. Лінії на стінах схожі на меридіани і паралелі, і стіни здаються картами з не зазначеними на них маршрутами. В які тільки мандрівки я не подаюся!
Пригадую, як хотілося мені в дитинстві подорожувати. І я, п’ятирічний хлопчак, ішов відкривати невідомі країни на околицю села. Мені так кортіло здійснити відкриття! І я здійснив його: я відкрив самого себе. Я збагнув, хто я такий. Але й досі не здійснив жодної справжньої мандрівки.
Я стою біля вікна і з висоти другого поверху вдивляюся в ніч. в її чорноті жевріє вогник. Він – наче світло маяка. Він – моя провідна зоря.
Вікно виходить на схід. І я наче веду свій дім-корабель через океан ночі до берега нового дня.
Я люблю нашу кімнату. Вона буває то робочим кабінетом, то вітальнею, то концертною чи глядацькою залою. Ти завжди незримо присутня в ній. Коли я працюю за столом, то уявляю, як ти нечутно підходиш, обнімаєш, нашіптуєш пестливі слова… Мені так гарно, коли ти зі мною! Ти – моя натхненниця. Моє справжнє життя починається тільки ввечері, коли я залишаюся сам, коли можу перемовитися з друзями про найпотаємніше, поділитися з ними радістю, зробити їх свідками того, чим живу, що люблю, чим захоплююся, щоб і вони разом зі мною захоплювалися тим же. Адже справжній митець – це чарівник, який робить своїх друзів свідками того, що він бачить, любить, чим захоплюється, чи що ненавидить. Я волів би навчитися цього чарівництва.
Коли я залишаюся наодинці, то відчуваю владну потребу в спілкуванні. Тоді я пишу листи друзям, наче споряджаю кораблі з вантажем невисловленого. Такі кораблі споряджаю й до твого берега. Але мої кораблі так довго йдуть до тебе. Наче вони здійснюють кругосвітнє плавання. А так хочеться якомога швидше отримати підтвердження, що вони прибули в порт призначення. Що їх розвантажили. І що вантажеві зраділи.
Мені здається, що ти далеко-далеко… Тоді стає прикро, що не можу щодня бути поряд з тобою і, чого доброго, заздритиму кожному, хто матиме можливість бачити твою усмішку, чути твій голос. І я журюся… А у вимикача таке вдоволене личко! Йому, бачте, весело. Я натискую його носик: гашу світло.
Григорій БІЛОУС.