Наталія Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій/ Наталя Пасічник. – К.: Гамазин, 2012. – 116с. – (Серія «Зона Овідія»)
Вибране складається із трьох розділів: віршів із другої книги «Портрети доби Ренесансу», третьої «Гра в три руки» та власне найновіших текстів «Пастух бджіл». Гадаю, що про попередні збірки вже все сказано. Тим паче, що у 2009 році я писала рецензію «Третя рука не зайва». Тому волію детальніше зосередитися на останньому розділі найновіших текстів.
Ліричний герой впевнено заявляє про безпомилковість життєвого вибору вже з перших рядків: «пораховано соти позначено ціль». Авторка вдається до метафоричного осмислення символів, трактуючи у своєрідний спосіб феномен пам´яті: «грудка попелу-пилу датована роком – / це загублена шапка її пастуха». Індивідуально-авторські неологічні метафори Наталії Пасічник виокреслюють своєрідне герменевтичне коло і лише для вдумливого читача будують певні асоціативні ряди: «кровоточить стріла», «голомозі дерева», «бурштинова сльоза», «холодне віття ран». Яскраві оксюморони живлять тексти поетки: «німіє бурхлива вода», «прийми в дарунок німотність мови/ якою сказано ці слова». Авторка застосовує в цікавий спосіб прийом парономазії: «тягнеться справа спиваю вину вино мов».
Звірі є наскрізним образом збірки: «що браму відкрито і звірі втекли», «важко стукати в серця/ до звірів що стоять на задніх лапах», «зозуля кує звірі нишкнуть під віттям». Вбачаємо алегорію під якою розуміємо людей, що в певних життєвих моментах уподібнюються до звірів.
Авторка порушує екзистенційні проблеми внутрішнього світу людини: «їх душі що врятуються опісля/ вже зараз щось карбують на корі». Нічого не кане в Лету, бо душа – вічна скарбниця таємниць: «безмежно углиб проростає дорога/ і знаки лишає на дні підошов» І тільки обрані мають право на правду, адже «кому слова кому щілини в дверях». Ліричний герой апелює до булгаковського «рукописи не горять»: «ми – те що інші знайдуть на папері/ і те що потім зникне у вогні».
Астральне зіркове склепіння порівнює із людськими душами, витворюючи оригінальний образ-метаморфозу:
тричі по три і не свічі горять а душі
чорна вода прозора а смерть – безлика
бачиш он тіні блукають по морю й суші?
то дві ведмедиці бурі – мала й велика.
Метафоричний образ зникомих шиб спровокував віднайти алюзію до роману Валерія Шевчука «Тіні зникомі»:
два оазиси світла – дві майже зник омі шиби
і дарма що минав їх – опинишся знову там
під прозорою кригою тихо куняють риби
лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам
Риторичні запитання постають із тіні екзистенції як опір забуттю та небуттю: «свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити/ зваживши лиш на сумну послідовність імен?». В цьому контексті на часі є авторське змалювання пустотливості душ: «бо всередині мушлі пісок/ а всередині тебе – провалля».
Знаходимо у збірці й тексти-присвяти, до прикладу замальовується безсмертний образ Богдана-Ігоря Антонича:
там ратуша спить і хропе монотонно
і дихає димом наче вігвам
там вкотре воскреслий письменник антонич
дорогу вночі переходить котам
Є також вірші написані за мотивами інших авторів: Тараса Федюка, Романа Скиби.
Зринає й образ мандрівного способу життя поетів: «голос чергової чи провідниці уранці/ так і заснемо – я в поїзді в номері ти». Колись у рецензії я вже говорила про Наталину «геометрію почуттів», і, мабуть, не помилилася, бо у «Пастусі бджіл» вона також присутня: «ламана поцілунку близькості коло…». Особисті переживання ліричного героя зводяться до найвищої квінтесенції Любові – наповненості у всіх її проявах: «і там де вчора була пустеля/ вже на світанку зросла трава». І нехай завершення рецензії стане невипадковим.