Коли вдивляєшся у його живописні полотна, то завжди спадає на думку, що кожна картина відкриває для зору бентежний дивосвіт, який неможливо уявити без світосприймання того, хто чарував пензлем. Мені видається, що цю істину прекрасно розуміє самобутній художник Володимир СТЕЦЮК із Кременця. Бо його творчий доробок допомагає усім ще глибше збагнути довколишність і порухи власної душі.
Дорога, в якій митець нічого не змінював би
По-різному можна говорити про побачене. Та це немає істотного значення. Завжди хочеться дізнатися, як розпочався шлях до узтрідого, що підштовхнуло художника до такого вираження своїх думань.
Володимир Стецюк і сам не раз замислювався над цим. І дивується, оскільки нічого надзвичайного в його життєвій дорозі немає. Народився 49 років тому на Кременеччині. Вже у молоді роки зробив свій вибір, пов’язавши життя з культосвітньою роботою.
Спочатку був учасником курсів керівників художньої самодіяльності, які організовувало управління культури Рівненського облвиконкому. Чесно кажучи, нова справа захопила. Водночас відчував, що це не те, до чого прагне душа. Особливо хвилювалося серце, коли розглядав живописні полотна. Дуже хотілося збагнути таємницю барв та ліній. Здавалося, що в цілому світі немає сили, яка могла б забрати у безвість ці відчуття.
Саме задля цього у 1976-ому вступив у Львівське училище декоративно-ужиткового мистецтва імені І. Труша. На все життя запам’ятав уроки досвідчених майстрів-навчителів. А ще на формування світогляду юнака істотно вплинула аура древнього міста Лева, яке не втрачало своєї європейськості, незважаючи навіть на антилюдське горе-буяння комуністичної тоталітарної епохи. До речі, це відзначає не лише пан Володимир. Є й інші митці, які в той час навчалися у Львові. Можна, звісно, багато говорити про вплив облудної комуністичної ідеології на уми молодих людей. Але безсумнівним є той факт, що поєднання залишило відбиток у душі.
Ще більше впевнився, коли по закінченні навчання працював у художній майстерні в Кременці й служив у війську. До речі, відбуваючи строкову у місті над Невою, армійські будні у Пітері (тодішньому Ленінграді) запам’яталися йому численними походами в Ермітаж і Російський музей. Напевне, тоді не раз ловив себе на думці, що подовгу розглядає одні й ті самі картини. Та щоразу відкривав для себе щось нове. Й не бачив у цьому чогось надзвичайного, бо ще в роки львівського учнівства зрозумів, що справжнє мистецтво завше таким чином зове у глибини своїх таємниць.
Отой ленінградський досвід збагатив його. Можливо, саме тоді сказав собі, що малюватиме, засвоївши своєрідні уроки авторів світового рівня. Та він, зрозуміло, мусив думати і про хліб насущний. Тож Володимир Стецюк після військової служби повернувся у колектив Кременецької художньої майстерні.
Пан Володимир не заперечує, що ті роки залишили незгладимий слід у душі. Можна, звісно, говорити, що тут зіграли свою роль молоді роки, на які випив той час. Мій співрозмовник погоджується з цим. Та наголошує, що не можна посилатися лише на цей чинник. Бо велике значення має і прагнення людини бути собою, незважаючи на суворі реалії життя.
Ще одна сторінка Володимирового життя пов’язана з художнім кооперативом «Колорит». Краянин згадує, що в ті роки доводилося проектувати оформлення багатьох об’єктів у місті над Іквою й самому втілювати у життя задумане. І нині тепло стає на душі, коли буває в краєзнавчому музеї, адмінбудинку, „Універмазі”, домі, де нині порядкують міські поштарі та електрозв’язківці з «Укртелекому».
Коли ж художня майстерня і кооператив припинили своє існування, Володимир Стецюк був змушений податися у міський Центр дитячої творчості, де деякий час вів гурток „Юний художник”.
Це тривало до 2002-го, коли у древньому місті над Іквою, в родинному будинку поета-романтика виник літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького. Відтоді мій співрозмовник працює там. І радий, коли на ті чи інші елементи його оформлення звертають увагу відвідувачі.
Себе віднаходить художник, хоч пошуки ці нелегкі
Коли писав ці рядки, повернувся подумки до одного художнього твору. Довго дивився на нього. І не міг стримати згадування. Переді мною була лише одна деталь архітектури старовинного Кременця. На тлі похмурого неба художник зобразив балюстраду біля входу до теперішнього гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка.
Пригадується, що цей елемент минувшини є на картинах й інших кременецьких художників. Зокрема, часто він зринає у полотнах Богдана Романюка, про що можуть свідчити його каталоги. Але зображення подібного вимагає від живописців іще більшого індивідуального підходу.
Пан Володимир згоден із цим. Його нерідко можна побачити з етюдником у різних куточках міста. Він не відкидає, що дуже полюбляє пленери. Власне, і ця розмова відбулася під час одного з них.
Мій співбесідник пригадує, як у 1995-ому влився до мистецького колективу «Гладущик», до якого належали Ніл Зварунчик, Валентин Величко, Богдан Романюк, Володимир Прохоров та Олександр Пташкін.
Із висоти прожитих літ пан Володимир вважає це своєрідним авансом. Адже тоді він тільки почав займатися живописом і в його доробкові було небагато робіт. Але вже тоді досвідчені художники, дивлячись на його твори, говорили, що зі Стецюка буде толк.
Пригадується одне із полотен тієї пори. На вернісажі з нагоди започаткування гурту, який експонувався в Кременецькому краєзнавчому музеї, увагу багатьох привернула картина «Легенда про Ірву». Вона була присвячена князівській минувшині Кременця. Відчувалося, що автор бережливо ставиться до легенд про той час, намагається по-своєму переосмислити їх. Це, між іншим, було помітно не лише на тому вернісажі, але й на виставках у Тернополі, Луцьку, Рівному, Збаражі. Як член гурту неодноразово брав участь у міжнародних пленерах на територіях як Польщі, так і України.
Заради цього працює. І відчуває радість.
Ігор ФАРИНА.