Що керує життям? – Любов до нього. До паростка, що пробуджується із зернини і протикається крізь ґрунт, до усміхнених і не усміхнених людей, до зоряного неба, що ніколи не перестане вабити погляд, до сонячних променів, що нитками снуються між зеленого листя дерева… Саме любов іскриться в очах вже немолодого художника-графіка Ярослава Омеляна, коли він розповідає про неповторність життя і кожної людини у ньому, про дитинство, про свої картини. Тоді у ньому пробуджується молодечий запал і з самої розмови проглядається той радісний процес творення.
Якщо запрагнути оглянути всі творчі роботи Ярослава Омеляна, звичайно, без тих, що знаходяться у приватних колекціях і музеях, то назбирається на шість окремих персональних виставок. Їх можна одночасно експонувати у різних містах. Окрім великої кількості графічних робіт, є і живописні: олійні картини і майже сто п’ятдесят акварелей. Художник зобразив багато карпатських краєвидів, малював міську архітектуру, церкви муровані і дерев’яні, Кам’янець-Подільську фортецю, пейзажі рідної землі, грузинські мотиви, портрети, сюжетні картини. Найбільше Ярослав Омелян працює в галузі станкової та прикладної графіки, плаката, рисунка. Він проілюстрував більше п’ятдесяти книг.
Усі роботи залишилися в пам’яті художника, бо в кожну вклав частинку своєї душі. Але найбільш значимим напрямом свого творчого вираження Ярослав Омелян вважає екслібриси.
Знак – знамено (герб), знамення, значення, знання, з-накладеного (на щось). Спорідненість цих слів показує смислове наповнення екслібриса – художньо оформленого невеликого знака, подібного до печаті, який розміщується на сторінках чи звороті обкладинки книги і вказує на її власника. Автор екслібриса намагається побачити суть, зміст, ідею, функцію людини перед Богом і у суспільстві й закодувати символами у невеликому зображенні. Це є вищим пілотажем для художника, який досягає евокативної мети. Як і притча для письменника.
Перший – найпам’ятніший екслібрис Ярослав Омелян намалював другові – Ігорові Ґереті у 1980 році. На той час їхні сім’ї зналися вже майже тридцять років. У п’ятдесятих роках жили навпроти на одній вулиці, і їмость, Ігорева мати, хворіючи, часто зверталася за допомогою до дружини Ярослава Люби, яка саме закінчувала медичний інститут. На зображенні кремезний Ґерета здіймається над грецькою колоною, позаду – картини, правицею археолог тримає на плечі лопатку, у лівій руці – популярну в часи їх дитинства забавку – дерев’яну пташку на коліщатку, яка махає крильцями, коли її котити по землі. Іграшка символізувала чисту дитячу душу Ігоря Ґерети. Не знав, чи припаде другові до смаку і та іграшка, і гротескне зображення його самого. Та той обняв його, поцілував і подякував. А ще сказав: «Обов’язково починай робити і для інших те, що ти зробив для мене.» «І от його слова дали мені поштовх до того, щоби я звертав увагу на екслібриси, — зізнається Ярослав Максимович. – Тішуся, що дещо уже встиг в цьому напрямку зробити. Не гнався за кількістю, але вважав, що то є прогалина, яку треба заповнити.»
Вкладав напругу душі Ярослав Омелян у пам’ять будівничих духовності і культури України. Є пам’ятний знак, присвячений народженню Сина Божого, як початку початків. Далі – зафіксував на папері хрещення Русі київським князем Володимиром, тему Голодомору. У ліногравюрах митця — насильницьке переселення українців під час операції «Вісла», пацифікація, розподіл панської землі, вивезення на Сибір, що і сам пережив, портрети козака Мамая, Соломії Крушельницької, Юліуша Словацького, Осипа Маковея. Є сюжети з портретами, виконані пером – Муси Джаліля, Катерини Рубчакової, Рембрандта. До речі, саме Рембрандта художник вважає своїм духовним батьком у малярстві й не приховує захоплення від його картини «Повернення блудного сина».
Якщо говорити про екслібриси, то спочатку Ярослав Омелян вшанував тих історичних осіб, які свого часу багато прислужилися Вітчизні. У цій меморіальній серії сто п’ятдесят пам’ятних знаків, присвячених гетьманам і полководцям, вченим і письменникам, політв’язням. На них: Максим Кривоніс з шаблюкою і при коні, Іван Богун з написом на грамоті «Не вір Москві, бо буде зрада», Тарас Шевченко, Іван Франко, патріарх Йосип Сліпий, митрополит Андрей Шептицький, Степан Бандера, Ніл Хасевич, художник і друкар у підпіллі, Василь Стус за колючим дротом, Алла Горська з пензликами у мішені на серці… Усіх не перелічиш. Присвятив книжкові знаки і сучасним діячам духовності, науки, культури, політики. Часто про те вони могли дізнатися з друкованих видань, на сторінках котрих був надрукований і їхній екслібрис. Думаю, що серед них і патріарх, кардинал УГКЦ Любомир Гузар, і Ліна Костенко, і Ніна Матвієнко, Віктор Ющенко… Триста екслібрисів — у каталогах. Ще зо сто нових чекає свого видання. Не оминув Ярослав Омелян більшості відомих людей Тернопілля – художників, письменників, учених.
Розглядаючи книжкові знаки, зауважую, що автор не ставив собі за мету показати іконне зображення живої людини, а часто змальовував її такою, якою вона є. Запитую: «Чи не було нарікань на ваші ідейні рішення?» Відповідає, що працює з любов’ю, і ніхто ще на нього не образився. Карикатурних екслібрисів не робив. Хоча карикатури, як такі, у нього є.
Уперше в історії екслібрисів видав каталог із короткими біографіями власників книжкових знаків. Допомагав шукати відомості його добрий товариш Богдан Головин. Саме його я зустріла у ошатній майстерні художника за партією шахів із господарем. Екслібрис Богдана Головина – свіча на розгорнутій книзі і велике перо. Він – відомий у Тернополі громадський діяч, публіцист і краєзнавець. А свій книжковий знак Ярослав Омелян подав у вигляді мольберта, на якім – картина з китицею калини, внизу – ваза з пензлями, свіча, книга. Калину — символ України зобразив не випадково…
- До Сибіру вчився у Львівському інституті прикладного мистецтва, – каже Ярослав Максимович і показує книжку. — Щойно надіслав колега з Києва Олександр Ворона. Спогади про свій життєвий шлях. Був у нас старостою групи.
На світлині серед декількох фігур – він, тоді молодий, студент Ярослав. — Пише, що з восьми чоловік графічного факультету двох вивезли в Сибір, один з них я і один зник безвісти. Певно, в катівнях КДБ, – повідомляє мені художник.
То був 1950-ий. Ярославові тоді йшов двадцять перший рік. Одних Сибір ламає, інших — зміцнює. Дев’ять років у Іркутській області наклали великий відбиток на свідомість художника. Малював, обдумував. Після повернення на Україну закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова, ставши дипломованим художником книжкової графіки.
До інститутів було Львівське училище прикладного мистецтва, а ще раніше — залюбленість у неповторну красу світу, з котрої ми розпочали розповідь, і котра залишилася в нього й донині.
- Дитиною я вставав уночі, щоби подивитися на зірки. Того ніхто не бачить, бо всі сплять. А зорі в моєму дитинстві були так близько над нами, що, здавалося, їх можна руками діставати. У ті часи ще по селах світили гасовими лампами, — добуває Ярослав Омелян з глибини серця давні спогади. — Ще будучи маленьким я дуже хотів бачити, як сонце сходить і заходить. Пам’ятаю, мав менше п’яти років, як в нічній сорочині по коліна, вставши з ліжка, вийшов надвір. Пішов за стодолу, сів. Змерз, зуб на зуб не попадає, але чекаю. І з’являється сонце. Тепер я переконаний, що діти зовсім інше бачення мають, ніж дорослі. Пам’ятаю великий круг сонця. Діти сприймають інакше, а цього майже ніхто нікому не пояснює. А цей величезний диск сонця по сьогоднішній день зберігається у моїй уяві.
Пам’ятає Ярослав Максимович, як пас корови, ходив по траві, на ставі – рибу ловили… Кожна комашка мусила бути в його руках: жучок, кожен метелик. Годинами лежав горілиць і дивився: де ж той жайворонок, що виспівує у небі? Тепер знає, що він тріпотить крильцями високо у небі над гніздом, де висиджує пташенят його самка, і співає їй серенади. А потім — каменем падає згори на землю і пролітає ще метрів зо десять до свого гнізда. А хлопчаком спочатку знаходив жайворонка в небі, а потім — в корчах на пасовиську його гніздо. Якщо підійти близько, то пташка випурхує…
Отаким було дитинство Ярослава Омеляна. Захоплювався тим, що виходило з-під рук самого Творця. Та й нині не перестає вчитися у Нього.
Не можна сказати, що з раннього віку Ярослав Максимович мріяв стати художником. Знав напам’ять вірші Шевченка. Якось у школі намалював овал, а на ньому очі і вуса. Його однокласникам те сподобалося, бо, як вже є гарні вуса, то значить Шевченко. Кожен хотів мати той «портрет» у зошиті. Це був перший малюнок, який хлопчина міг подарувати іншим. Тоді у школі відчув, що може робити щось потрібне людям.
— А там, — сміється художник, — нічого такого не було: просто яйце, два ока і вуса.
Подобалися малому Ярославові ілюстрації з «Кобзаря». Ця книжка завжди лежала вдома на столі поверх обруса і рушника з вишитим на ньому тризубом. Коли перед відправленням до Сибіру їм видали речі, то мати у поїзді витягнула той рушник і голкою випорола тризуб, бо за таке вишиття могла чекати її тюрма.
Весь добробут села опирався на фізичну працю. Працював багато з батьками в полі. Особливо під час жнив і, садячи картоплю. Отож, хлопчакові граблі маленькі зробили, мотику маленьку.
— Оті перші уроки праці, — визнає Ярослав Максимович, — дали колосальну настанову і опору в житті.
У тридцятому році була пацифікація. Армія польська робила побоїща для українських патріотів. Мали бити його батька, за те, що він був у «Просвіті» і головою кооперативи. Але побили батькового молодшого брата, бо коли улани зайшли до комори і стали забирати овес для коней і ще щось із хати, то той їм сказав, що до приватного господарства не мають права. Улани взяли його попідруки і повели до читальні. Там, як й інших, поклали на лаву і побили палками. Він рано помер. Може, від тих побоїв. Правда встиг оженитися і ще мав дитину.
А в 1939-му році прийшли до хати Омелянів зо дванадцять радянських солдатів з довгими гвинтівками зі штиками. Ярославові тоді було десять років. Спочатку пішли до кооперативи і хлопець разом з іншими дітьми здалеку за ними спостерігали. На той час кооператива належала жителям села, вони самі її створювали. У магазині все було власністю сільських господарів. Солдати пострілом розбили замок і забрали все, що хотіли. Запам’ятав, як брали цукерки. Ходили замість чобіт в онучах. На шапках мали шпилі.
Жили Омеляни неподалік Львова. Батько Ярослава був головою кооперативи трьох сіл. Якось робив ревізію і виявив в одній недостачу на сімсот карбованців. За радянських часів то були великі гроші. Батько порадив тому чоловікові, в якого виявив недостачу, продати корову і компенсувати. Бо інакше, казав, посадять за те в тюрму і вишлють до Сибіру. Той так і зробив, продав корову і поклав гроші у касу. Але акт про недостачу, котрий батько залишив у кооперативі на полиці, пізніше виявила жінка, яка робили чергову перевірку. Відразу, не розібравшись, заявила на батька, що той приховав недостачу. Батька заарештували, і суд присудив йому разом із тим, в кого виявили акт недостачі, по сім років тюрми. А матір, і самого Ярослава, тоді двадцятиоднорічного студента Львівського інституту прикладного мистецтва, вивезли в Сибір. Через пів року розібралися, що, фактично, ніякої недостачі не було. Батька виправдали і відпустили. Але їх, спецпоселенців, ніхто не відпускав. План на вивезення в Сибір треба було виконувати.
Батько повернувся в свою хату, в котрій не залишилося нічого. Якось зиму перезимував, а весною Ярослав з матір’ю вислали йому грошей і він приїхав до них в Іркутську область.
У Сибіру Ярослав працював на всіх фізичних роботах, починаючи від муляра, землекопа, вантажника…
— Нас у таборі тримали три тижні, бо то був такий переселенський пункт в Усоллі-Сибірському. Там було зо сорок тисяч людей різних народностей: половина — чоловіків, половина — жінок. Певно, зі всіх тодішніх республік, — згадує Ярослав Омелян. — Говорили, що повезуть літаком на північ, а там все є, щоби ми залишали всі свої речі. Я не повірив. Та й ми з мамою тільки клунки мали, більше нічого. І ще образ Гошівської Божої Матері. Він у мене вдома є досі. Божа Матір проїхала з нами тюрму, Сибір, і назад повернулася. І скло не розбилося. Уявляєте? Те скло і далі є на образі.
Літаком повезли тільки одиноких, з тюрем. А сімейних — більше двох тижнів переправляли пароплавами, баржами.
— Солдати, — розповідає Ярослав Максимович, — на палубі чечітку танцюють. А ми, триста осіб разом із дітьми, як тільки пропливаємо біля яскраво освітлених територій, заглядаємо з трюму через щілинки. Думаємо, що то в Сибіру такі великі міста, багато освітлені. А то були табори так освітлені. Табір на таборі. Вся північ в таборах. Там мільйони людей без сліду пропадали, а хто вижив, то мав велике щастя вернутися додому, — завершує розповідь художник.
Укріпнув, вижив. По-мученицькому відбув разом із тисячами інших. Повернувся до нормального життя, наскільки то було можливо. До радості творити, захоплюватися красою природи і самого життя.
- Завжди, зустрічаючись з дітьми у школі, кажу їм, що вони — унікальні, бо жодної людини нема однакової. Кожне їх переживання, кожна думка — неповторні. Учені довели, що нема однакових відбитків пальців… Розповідаю, що промінь від сонця пролітає немислиму для уяви відстань, перш ніж впаде теплим дотиком на нашу долоню, — обличчя Ярослава Максимовича світиться захопленням під час розмови про такі вартісні і, водночас, звичні для нас речі.
Визнання прийшло пізніше — почесне звання заслуженого художника України отримав до вісімдесятиріччя, в 2008-му. На той час вже п’ятнадцять років був членом спілки художників, брав участь у міжнародних (Болгарія, Росія, Італія, Польща) та республіканських (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль) виставках. Персональних — більше двадцяти. У 1994-му році став лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Лепких, а в1997-му — переможцем Всеукраїнського конкурсу екслібрисів. Ярослав Максимович Омелян має велику кількість грамот, подяк, дипломів, є багато відгуків і публікацій про нього. Про його творчий доробок розповідають і чотири каталоги та вісім випусків «Екслібрисів пам’яти». А роботи — експонуються в Тернопільських краєзнавчому та художньому музеях, музеях Львова, Івано-Франківська, Кракова, Пензи, у Музеї космонавтики в Підмосков’ї, а також в Українському музеї-архіві міста Клівленда (штат Огайо, США).
Анна-Віталія Палій
Детальнішу розповідь про художника Ярослава Омеляна читайте у найближчих числах журналу “Золота Пектораль” (паперовому носії).
