“Декілька разів у книзі знаходимо відгуки різних поетес на твори Ярослава Дзісяка. Якщо врахувати, що передмова і післяслово є типовими для видань, то щось інше є зайвиною. Оригінальнішим було б вкраплення в книгу негативних відгуків, як це свого часу зробив відомий письменник Юрій Коваль зі Львова…”
Хиба на хибі гарцює і хибою поганяє
Дзісяк Ярослав. Запрошу музу я на каву. – Тернопіль: Вектор, 2013. – 104 с.
Перше знайомство з творчістю Ярослава Дзісяка було заочним. На вірші молодого чортківчанина звернули увагу на шпальтах обласного часопису «Вільне життя плюс». Не скажемо, що ці рядки вражали дивовижною метафорикою чи вишуканістю висловлювань. Але водночас у них було щось таке, що приваблювало, тільки не могли зрозуміти що саме.
Відповідь на запитання отримали, коли на одному із засідань літературного об’єднання обласної організації НСПУ познайомилися з паном Ярославом. Поспілкувавшись з ним, збагнули, що привабило намагання автора залишатися собою у будь-якій ситуації. Та таке враження панувало в нас не довго. А якщо точніше, то до тієї пори, коли уважно перечитали його поетичну книгу «Запрошу музу я на каву». Враження від нею було гнітючим, що і спричинило ці сердиті рядки.
Але почнемо не з них. А з кількох крапелин похвали на адресу автора. Найкраще йому вдаються катрени. І є певна логіка у тому, що книга починається з короткого вірша «Весняне ранкове» у цьому ж жанрі. «Вже вечір проштовхує місяць над полем», «Нехай уже мине стриптизна спека», «Стурбованість вітрів у леті думки», «Ось вечір тихенько заглянув за штору». Слава Богу, таких вдалих рядків у книзі вистачає. Можливо, авторові слід задуматись над цим і продовжувати працювати над чотиривіршами? А чому б і ні? Тим паче, що в історії літератури вже маємо випадки, коли під однією обкладинкою збирають твори з однієї строфи. Досить, мабуть, згадати книгу «Рубаї» Дмитра Павличка, котра побачила світ на початку 80-их років минулого століття.
Є ще наступна заувага. Там, де автор піднімається над опоетизуванням побаченого і робить спроби узагальнити усе, виходить непогано. Але, як не прикро, таких творів обмаль й це применшує звучання видання. Та як би там не було б, а до творів такого ґатунку віднесли би вірші «На полотні», «Шляхи», «Наснилося». Та ще раз повторимо, що ці твори, на жаль, не визначають лице книги, опинившись у жалюгідній меншості.
Під критику потрапляє і намагання молодого літератора оспівати патріотизм людини, хоч дехто з авторів відгуків, вміщених у виданні, захоплюється цим. А доказати те, що вірші такого штибу не потребують особливих зусиль. Візьмемо для прикладу вірш «Це ж так просто». Скажіть, будь ласка, чи маємо тут щось від автора, крім банального переповідання прописних істин. Та якби нам це спробували втокмачити у якійсь публіцистичній статті ще й прямим наказовим текстом, то ми з елементарної поваги до себе відклали б видання в бік і більше ніколи не поверталися б до нього. Це ж, напевне, стосується і віршів «І це не моя перемога», «Обіцянки комуністів». Дозволимо собі нагадати, що в тоталітарні часи в літературний колах побутувало таке поняття як «вірші-паротяги», з яких глузували і самі письменники. Не зважаючи на те, що більшість з них була майстерніше написана, ніж деякі сучасні вірші «патріотичного звучання».
Поговоримо тепер про протилежне. На сторінках книги є вірші, віднесені до так званої альбомної лірики. Не будемо заперечувати, що вона мала право на існування. Але так би мовити для сімейного вжитку, якщо у них немає якихось зразків оригінального мислення. Нам здається, що це мав би чітко усвідомлювати сам автор. Невипадково наголошуємо на останньому. Якби наш автор подумав про це, то не виніс би на суд читачів твори «Про зустріч поетичну», «Та, що любить музи», «Вітрило печалі». Чомусь згадалося ще про таке. В одній з посмертних книг Богдана Кравціва є розділи, у яких зібрана родинна лірика. Не все із цих творів може задовольнити вишукані смаки поціновувачів поезії. Але в багатьох випадках маємо справу із зразками віршів на родинну тематику, з якими не соромно вийти на люди. Хіба це не спонукає до роздумів?
До речі. Такі гострі думки існують і у випадках, коли говоримо про твори на мистецьку тематику чи переклади. Але більше не будемо поширюватися на цю тему, оскільки переконані, що автор, ставши на стезю віршотворення, сам повинен усвідомлювати глибочезну різницю між звичайним заримуванням уздрітого і справжньою поезією.
Хочеться поговорити про інші зауваги. І перш за все про мовні огріхи, бо, на превеликий жаль, існують підстави для цього, скажімо, в українській мові є слово «поляни». І стосується воно одного з давньослов’янських племен. Але у вірші «Шляхи» йдеться не про них, а про звичайнісіньку «галяву» (в даному випадку «поляна» – огидна калька з російської). Зробимо ще один наголос. Автор часто змінює порядок слів у словосполученні. Сам собою цей прийом не є чимось новим. І картати за це не варто. Інша справа, що в окремих випадках виходить справжнісінька абракадабра. Наприклад, на сторінці 34 читаємо «у крематорій хат людей крізь комин». Зрозумілішим не стає нічого із наступних рядків вірша «На стежці зрізана стара сосна».
Акцентуємо увагу на ще одному моменті. Декілька разів у книзі знаходимо відгуки різних поетес на твори Ярослава Дзісяка. Якщо врахувати, що передмова і післяслово є типовими для видань, то щось інше є зайвиною. Оригінальнішим було б вкраплення в книгу негативних відгуків, як це свого часу зробив відомий письменник Юрій Коваль зі Львова.
Викликає здивування ще одне. Під більшістю віршів читаємо відомості про час і місце написання творів і це видно з їхніх книг. Але хіба читачеві цікаво, чи вірш написано в автобусі чи в ресторані, окрім того точне посилання творів може свідчити про те, що автор не хоче задумуватися над пізнішим осмисленням емоційного сплеску і опрацюванням уже написаного. Розуміємо, що це є лишень здогадом. Але що вдієш, коли така думка навідується в наші голови і вже не можемо її звідти прогнати.
А завершимо свій відгук ще одним розмислом. Цього разу – про поліграфічне оформлення книги. Воно – вкрай незадовільне, що є дуже дивним при сучасному розвитку видавничої справи. Невже незрозуміло, що вади оформлення помітно знижують звучання віршів?
Олег Василишин
Ігор Фарина