“Мрію видати окремий томик Некляєва. Іноді мені здається, що саме залюбленість у творчість білоруса, почасти й спричиняє труднощі перекладу, про які говорив. Адже те, що любиш, хочеться донести читачеві без найменших втрат…”
Ігор Фарина: «Не мислю перекладацтва без пошуку вдалих слів»
– Почну нашу розмову не зовсім традиційно. Будь ласка, дайте відповідь на запитання, яке хотіли б поставити самі собі.
– Непросто це, бо в голові роїться їх чималко, але спробую. Стосовно літератури загалом та перекладацтва зосібна, то це запитання може звучати так: «Чи є дороговкази, на які слід орієнтуватися?» Відповім: «Орієнтирів вистачає, але гадаю, що постійно думати про них не варто, бо можна скотитися до епігонства».
– Чи вважаєте Ви закономірним, що прийшли до перекладацтва?
– Так! Ще зі студентських років відчуваю, що мені абсолютно необхідна, сказати б, «літературна багатовекторність». Власне, тоді й зробив перші кроки на ниві інтерпретації, переклавши окремі вірші білорусів і чехів.
– Що дав Вам переклад?
– Якщо коротко, то, мабуть, слід говорити про глибше відчуття слова.
– Будь ласка, згадайте своїх перших вчителів у цій царині.
– Не зупинятимусь на одному чи кількох іменах. Ніколи не робив із них фетишів. Просто подобалось читати переклади Максима Рильського, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Тена, Дмитра Павличка, Романа Лубківського.
– Які книжки у Вас завжди під рукою?
– Оскільки займаюся ще й літературною критикою, то читати доводиться багато. Але є й улюблені автори, яких неодноразово перечитую, захоплюючись гостротою думки та витонченістю стилю. Однак не називатиму імен, бо список вийде довгим.
– Які словники Ваші найулюбленіші?
– Те, що скажу, – аксіома, але, на моє глибоке переконання, так воно є: перекладачам треба багато словників, словників хороших і різних. Я, звісно, не виняток, тож дуже люблю подорожувати цим «Всесвітом в алфавітному порядку» (А.Франс).
– Найскладніший випадок у Вашій практиці…
– Подумаєте, що жартую, але було саме так. Якось перекладав поезію білоруса Володимира Некляєва. Проблеми виникли, коли інтерпретував вірші «Подарунок», «Біля яблуні». А поезія «Ходок» примусила розв`язати не одну перекладацьку «задачку». Скажімо, в оригіналі був рядок: «Ен выбрау шлях-і ужо не зверне убок ад ісціны вядомай спрадвеку: амаль усе, шчо треба чалавеку, – скарынка хлеба ды вады глыток». Як перекласти «чалавеку»? Звісно, можна було використати лексему «чоловік» у значенні «людина». Але не хотілося йти второваною стежкою. Чи не тому, що лексема «чоловік» у цьому значенні дублює російське слововживання?. Тож українською рядок зазвучав так: «Він вибрав шлях-і вбік не зробить крок від істини відомої донині: усе, що необхідне так людині, – окрайчик хліба та води ковток».
А ще одну загадку приготували мені пароніми. У поезії, що про неї розповідаю, прочитав: «Па самым креуным у чужынным свеце». А як «чужынным» українською? Зізнаюся: довго думав-шукав…І кінець кінцем з`явилося: «За найкровнішим в чужинецьким світі».
Ось такі «головоломки» доводиться розв`язувати, незважаючи на позірну простоту тексту. Чи можна вивести «формулу» подолання таких труднощів? Як на мене, можливо, а «формула» успіху є такою: переклад повинен зберігати чар оригіналу і (водночас!) нести в собі особливості стилю інтерпретатора. Отже, не біймося творити! Невичерпними джерелами для цього стає використання слів, які рідко вживаємо. Часто доводиться створювати ту чи іншу лексему, бо усталеного словника буває замало. До речі, якраз активне словотворення та використання лексем призабутих вважаю найприкметнішою рисою власного перекладацького стилю.
Хочу продовжити розповідь про інтерпритацію творів В. Некляева. Коли вдалося розв`язати проблеми, що про них говорив, запрацювалося веселіше. Щоправда, не все так просто, як може здатися. Адже переклад поеми В. Некляєва «Горбун» не завершено й досі, бо тривають пошуки найвдаліших еквівалентів окремих слів. Додам: перекладачеві творчість автора «Подарунка» цікава саме тим, що спонукає до неординарних інтерпретаторських рішень, які абсолютно необхідні, аби передати особливості ідеостилю В. Некляєва. Мене ж особисто його творчість по- особливому хвилює. Тому переклав не тільки поезію, але й прозу. Мрію видати окремий томик Некляєва. Іноді мені здається, що саме залюбленість у творчість білоруса, почасти й спричиняє труднощі перекладу, про які говорив. Адже те, що любиш, хочеться донести читачеві без найменших втрат.
– І випадок найповчальніший…
– Якогось одного не пригадаю. А загалом скажу таке: кожен переклад чомусь навчає. Коли цього немає, то вважаю, що просто змарнував час.
– Знаю, що Ви не лише перекладали Поля Верлена, а й досліджували українську верленіану. Будь ласка, розкажіть про це детальніше.
– Справді, верленіана – надзвчайно цікава сторінка нашого перекладацтва. Перші рядки на ній створені талантом Павла Грабовського та Івана Франка (у 1897 та 1898 роках). Як переклад «Осінньої пісні», здійснений Грабовським, так і «Сентиментальна розмова», зінтерпритована Франком, попри талановитість своїх перших перекладачів, були все ж не перекладами, а переспівами.
Осібна сторінка верленіани – переклади неокласиків. До творчості автора «Пісні невинняток» зверталися П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, М.Рильський. Цікаво, що поезія геніального француза супроводжувала Максима Тадейовича як на початку творчого шляху («Мистецтво поетичне», «Пісня невинняток»), так і тоді, коли літа ішли з ярмарку («Так тихо серце плаче», «Щаслива година»)
Верлена також перекладали Наталя Лівицька-Холодна, Валерія О`Коннор–Вілінська. Сьогодні до творчості поета звертаються, скажімо, Євгенія Кононенко Всеволод Ткаченко.
– Запитання до Вас як до професійного журналіста: чи на часі тепер створення спеціалізованого часопису для перекладачів і яким він повинен бути?
– А він уже є! Не забуваймо про «Всесвіт» із довгою історією та прекрасними традиціями. Цікаво було б поглянути на щось нове на фоні такого журналу!
– Якого твору або, якщо ширше, то матеріалу, ніколи не взялися б перекладати?
– Твору, що не буде суголосний душі. Не люблю і праці на замовлення.
– І Ваші побажання молодим колегам.
– Подарую їм своєрідне творче кредо «Не мислю перекладацтва без пошуку вдалих слів. Не можна без цього бути собою! Хіба не слід цим жити?!»
– Дякую за цікаву розмову!
– Навзаєм!
Спілкувалася Наталка Прокопчук
Довідка.
Фарина Ігор Андрійович – поет, прозаїк, критик, перекладач, есеїст. Народився 26 березня 1958 року в селі Загір`я Зборівського району Тернопільської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного (нині – Національного) університету імені Івана Франка. Майже 30 років працював у редакціях районних та обласних газет.
Член Національних спілок: письменників (з 2015р.), журналістів (з 1987 р.), краєзнавців (з 2012р.) України.
На тексти І. Фарини композитори створили низку пісень.
Ігор Фарина публікує в ЗМІ України повісті, етюди, радіоп`єси, вірші, поеми, пародії. Також пише статті, есе, рецензії, відомий своїми перекладами з польської, чеської, білоруської, російської та французької мов.
Ігор Фарина – лауреат премії журналу «Літературний Тернопіль» за 2012 рік у номінації «Поезія»