Так історично склалося, що «Волинська  Швейцарія» (іноді можна почути таку назву Кременеччини) завжди вабила до себе численних письменників, художників, музикантів і культурницьких діячів. В різні часи тут побували Тарас Шевченко,  Микола Костомаров, Михайло Коцюбинський…А в роки більшовицького тоталітаризму наш край не залишився поза увагою Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана. Олеся Гончара…Вже в наш час цей перелік можна доповнити іменами Дмитра Павличка та Романа Лубківського…

Не можна, очевидно, не згадати, що з Кременеччиною пов’язані імена Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Олени Пчілки. Об’єднує їх те, що всі є вихідцями з однієї родини.

Його приваблював Почаїв

Коли уважно перечитувати «Австро-руські спомини» Михайла Драгоманова, то неодмінно можна натрапити на згадку, що в кінці 1875 року він, будучи викладачем загальної історії Київського університету, відвідав Західну Україну. Мандрування його почалася з гостини у Новограді-Волинському, де жила його сестра Ольга, котра ставши дружиною друга Петра Косача, а пізніше постала у ролі відомої письменниці Олени Пчілки і матері геніальної поетки Лесі Українки. Ще тоді він побував у Корці, Рівному, Дубно. А звідти його шлях проліг до Почаєва.
Можна багато  говорити про цю поїздку. Та не будемо висловлювати припущень. А звернемося до уже згадуваної праці. «Тут надивився на єдину у православній Русі на темну церкву (перероблену з уніатської), на мужицькі костюми на древніх фресках, котрі представляють чудеса Почаївської богородиці, на монаха, який розказував нам, як недавно трохи не згоріла чудотворна ікона, котра між іншим, втушає й пожари». З тих спогадів можна також дізнатися, як Михайло Драгоманов високо оцінював мистецька творіння Успенського собору (головного храму Почаївської лаври). Не міг Михайло Петрович байдуже пройти повз легенди про монастир у Почаєві.
Звісно, це не все, що втрапило в поле зору дослідника минувшини. Його теж зацікавили стародруки з місцевої друкарні, котра діяла тут ще на початкуXVIIIстоліття.
Відомо,  після  цього він через Радивилів і Броди вирушив до Львова. Виникає цілком закономірне питання: чи побував  у той час Михайло Драгоманов у Кременці? Однозначно на це відповісти неможливо. Хоча б тому, що, на превеликий жаль, не існує жодних документів, котрі підтверджували б  це. Та не є перебільшенням, що «столиця волинської Швейцарії» залишалася у центрі його уваги. Коли говорили про часи монголо-татарської навали, то Михайло Петрович згадував, що воїни-русичі вистояли супроти хана Батия у 1240 році. Наголошував він і  на тому, що звитяжці загонів Максима Кривоноса завоювали під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування  здобули неприступну Кременецьку фортецю за допомогою місцевого населення. Не оминув увагою і того, що Київський університет свого часу виник на базі ліцею у древньому волинському містечку, який царська влада силоміць перевела у золотоверхий Київ за підтримку професорами і спудеями польського повстання 1830-1831 років. Захоплювався віт творчим доробком Юліуша Словацького, який народився у Кременці. Згадував він також вірш «Рухавка»  Тимка Падури – чільного представника «української школи в польській поезії». На Кременеччині він записав народні перекази про Шолудивого  Буняка – легендарного героя Визвольної війни 1648-1654 років. Ці твори вчений використав при написанні статті «Байка Богдана Хмельницького» .
…Це – лише деякі епізоди х з життя та наукового доробку видатного громадсько-політичного діяча, філософа, історика, публіциста і фольклориста Михайла Драгоманова, серце якого перестало битися у 1895-ому. Та треба ще згадати про два моменти, які не дають права забувати про дотичність  великого мислителя до нашого краю. Одна з вулиць древнього міста над Іквою названа на його честь. А передчасно згаслий письменник та краєзнавець Гаврило Черняхівський з Кременця ще в тоталітарні часи готувався до захисту кандидатської дисертації про великого вченого. Але наглядачі  стерильності людських умів з більшовицьким оскалом не дали йому цього зробити. У статті «Мій шлях до Драгоманова», вміщеній у річнику «Тернопілля-1995» він сам розповів про все. Звідти можна дізнатися, що у доробку кременчанина залишилася монографія про Михайла Драгоманова, яка досі не опублікована. Можливо, знайдуться меценати, котрих зацікавить цей факт. І тоді до шанувальників пам’яті про минуле прийде твір. де будуть рядки і про перебування Михайла Драгоманова в нашому краї, і про згадки про нього у різних працях.

Подруг дороги долі повели

З Кременеччиною пов’язала свою долю і його племінниця – видатна українська поетка Леся Українка. Вона побувала тут влітку 1907-го. Як не прикро, немає точних даних про шлях, яким вона добралася сюди разом з майбутнім чоловіком етнографом  Климентом Квіткою. Одні дослідники переконані, що до Кременця вони добралися з Дубна. Так, мовляв, чинило більшість гостей краю. Але автор цих рядків не схильний сприймати за чисту монету такі твердження. Мені більше до вподоби версія письменника Сергія Синюка з Шумська. Він гіпотетично висловлив думку, що Леся Українка та її супутник могли потрапити до міста над Іквою з Острога через волосний Шумськ. На користь цієї версії вказують кілька фактів. По-перше, цей щлях є набагато коротшим, що має істотне значення для мандрувань. По-друге, на той час вже існував камінний тракт з Шумська до Кременця. І саме ним, очевидно, рік перед тим проїжджав Михайло Коцюбинський. Навіть виходячи з цього, можна погодитися з версією. Зрештою, письменник так і зробив, висловивши версію у своїй п’єсі «Зупинка в дорозі».
Та давайте більше не будемо інтригувати навіть симпатичними версіями. Тим паче, маємо ряд фактів, котрі не потребують припущень.
Отже, Леся Українка приїхала на гостину до Марії Биковської в першій половині червня 1907-го. Що спонукало її до цього? І як тут не згадати, що обоє товаришували ще з дитинства. Адже батьки походили з Чернігівщини, приятелювали навчаючись в Київському університеті і живучи в Луцьку. Не поривали подруги зв’язків після того, як невмолима доля розметала їх  світами. Можна сказати, що Марія наприкінці 80-их років позаминулого століття пов’язала своє життя з нашим краєм, навчаючись у єпархіальному училищі у древньому місті над Ікрою, а її батьки у той час вже перебралися до Кременця, придбавши садибу на Осовиці.
Після студіювання пані Марія певний час вчителювала у селі Піддубці коло Луцька. Саме туди в середині квітня 1891-го приїжджала Леся Українка. Щемливі рядки про навчальний заклад знаходимо у творі письменниці «Школа»  з циклу «Волинські образки», вміщеному у 1895 році часописом «Народ», який виходив у Львові. Про реалізм цього творіння малої прози може свідчити вже хоча б той факт, що у листі до Михайла Павлика Леся Українка сама зізнається: в оповіданнячку немає ніякої вигадки і воно описує  побут сільської вчительки її подруги.
І пізніше тривали взаємини. Скажімо, в 1903 вони зустрілися в Тифлісі (нині Тбілісі), куди перевели чоловіка М.Биковської  П.Беляєва. У листі до матері поетка писала, що той мав отримати казенну квартиру і тоді вона може мати тимчасове помешкання. Ще можна послатися на лист поетки до Агатангела Кримського, де вона стверджувала, що Маня взяла на себе господарські клопоти і в неї з’явилося більше часу для писання. Про спілкування з М.Биковською у Тифлісі поетка згадувала і у листі до Ольги Кобилянської.
Окремою сторінкою у взаєминах подруг можна вважати 1907 рік. Взимку того року Марія Биховська гостювала у Лесі в Києві. Там поетку та її сестру Ольгу арештували царські жандарми. І гостя намагалася давати лад помешканню до того часу, поки сестер  не випустили. А вже після того повернулася до Великих Бережців  коло Кременця, де жила з чоловіком та вчителювала. А через декілька місяців Леся з майбутнім чоловіком з’явилися до сільця у південній Волині. З листів Лесі до батька можна дізнатися, що вона жила у Великих Бережцях і лишень зрідка навідувалася разом з Марією до повітового центру, щоб відвідати її батьків. До речі, про перебування Лесі Українки та Климента Квітки у нашому краї можна дізнатися  і з інших листів. Приміром, батько поетки в епістолярних посланнях з Колодяжного радів, що клімат благотворно впливає на Лесю та її супутника, який теж мав туберкульоз.
Листовне спілкування між подругами тривало і після гостини у Великих Бережцях. Жаль, що мало знаємо про це. Багато, як мені здається могли б розповісти Лесині листи. Але вони,  мабуть, назавжди пропали у Югославії, де опинилася родина Бєляєвих після більшовицького перевороту.

 Шляхами Олени Пчілки

Уже згадано про приїзди Михайла Драгоманова і Лесі Українки у наш край. Але свою віточку на древі перебування представників славетної родини на Кременеччина зробила і мати поетки – навесні 1909-го Олена Пчілка теж побувала в Кременці.
Але перед тим як оповісти про цей факт з життя письменниці, варто хоча б кількома штрихами змалювати її саму. Вона народилася 1849 року на Полтавщині. Здобула високу, як на той час, освіту, навчаючись в Київському інституті шляхетних дівчат. Для її становлення багато зробив  брат Михайло, який на той час був приват-доцентом Київського університету. В 1868 році дев’ятнадцятирічна Ольга стає дружиною братового друга Петра Косача і молода родина переїжджає у Зв’ягель (нині Новоград-Волинський). Там вона під впливом старшого брата продовжує займатися фольклористикою та етнографією.
Чи була успішною її праця на цій царині? Можна так сказати, якщо врахувати, що пізніше Олену Пчілку було обрано членом-кореспондентом Академії наук України. А дебютом можна вважати публікацію у збірці народних пісень у 1876 році, яку зредагували Михайло Драгоманов та Володимир Антонович. На мою думку, заслуговує на увагу та обставина, що її тексти часто використовували Микола Лисенко та Климент Квітка.
Та не лише це свідчить про здобутки Олени Пчілки у фольклористиці та етнографії. 1876 року вони видала альбом «Український народний орнамент (зразки вишивання, тканин, писанок)», який експонувався на виставці у Ляйпцігу, куди її запросили.
Мама Лесі Українки належала до вдатних педагогів. Скажімо, її донька Лариса, яка через важку хворобу жодного дня не відвідувала школу, мала феноменальні здібності, яка розвинулися не без материної наполегливості.
Олена Пчілка плідно працювала і на ниві літератури. Ще у роки юнацтва вона почала писати вірші, оповідання, нариси. Але тільки  у 1886-ому побачила світ перша збірка віршів «Думки-мережанки», яка не залишилася непоміченою. Разом з Наталею Кобринською започаткувала випуск альманаху «Перший вінок» у Львові.
Та не лише це характеризувало її як видавця. Ще у 1880-ому у Полтаві з її ініціативи почав виходити тижневик «Рідний край». Згодом до нього долучився додаток – журнал «Молода Україна». Можна багато говорити про ці видання. Та наголосимо лише на одному. Вони стали яскравим свідчення прагненням люду до українськості, яке не могли заглушити ніякі царські заборони.
А тепер про перебування Олени Пчілки у нашому краю. Про цю землю вона знала з оповідей брата Михайла до доньки Лариси. Варто, напевне, згадати, що її враження наступного року з’явилися у книжці «Юліуш Словацький», яка невеличким тиражем вийшла у Києві і стала бібліографічною рідкістю. Зауважимо, що до видання окрім нарису про поета і його рідне місто увішли вірші і переклади його творів. Перед читачами постли також ілюстрації – портрет поета, види міста. Зауважимо, що всі ці твори перед появою окремою книгою з’явилися у часописі «Рідний край».
Але ці інтерпретації з польської – не єдині у творчому доробку перекладачки. Вона неодноразово робила спроби донести до українського читача чарівність слова Адама Міцкевича, Елізи Ожешко і Марії Конопнніцької. Відомо також, що талановита полтавчанка переспівувала твори  росіян, німців, французів.
                        

                                              ***

…Ледь привідкриті сторінки минувшини нашого краю. Вони такі неповторні. І завше хочеться бути з ними. Щоб усвідомлювати себе сином цієї землі. Неможливо це без відкриття ще невідомого. Бо по-іншому просто не можна!