“У пісенно-крилатих строфах поетеси Лариси Лисогурської виразно, як фрески із-під хімічної фарби сучасних «євроремонтів», проступають слова-знаки, символи, коди універсально та національно вічного, по-степовому, краєвому орнаментального: річка Синюха, Буг, Орлик, Голта, Богополе, байрак, Ольвія, арії…”

МІЖ СТЕПОМ І ЗЕМЛЕЮ

Лисогурська Лоріна. Пісня скіфського степу: Вибрані твори. – Миколаїв: Іліон, 2015. – 148 с.

Лариса Лисогурська із батьківщини незабутнього Миколи Вінграновського – поетичного Первомайська на Миколаївщині. Ми там з нею не так давно і познайомились. І так уже склалося у мене, що все, пов’язане з батьківщиною поета, – поезія, адже «хочеш зрозуміти поета – побувай на його батьківщині», – погоджуюся із Гете.

Тому коли пані Лариса попросила мене написати передмову до її книжки поезій, – вірний братству поетів, я погодився. Адже мені Микола Степанович також писав передмову…

Під романтичною назвою (хоч-не-хоч, а згадаєш іще одного чудового ліро-епіка, знаменитого археолога, степовика – Бориса Мозолевського) – «Пісня скіфського степу» – знайшла прихисток світло-журлива, щебетлива жіноча лірика із історіософським (по духовній вертикалі) та топософськими (по душевній горизонталі) «чураївним» відлунням, як-от:

Сволок мережаний, гак і колиска,

Лава, покрита рядном.

Пам’ять моя, оживи, подивись-но:

Мальви горять за вікном!

(Із вірша «В музеї»)

Або:

Неба блакитна корогва,

Клен в кармазинах стоїть,

А під колеса дорога.

Скільки вже тисячоліть?

–––––––––––––––––––––––

Хоч на лице не впізнати –

Простір і час їх змінив,

І вже не орії – анти

Косу мантачать до жнив.

(Із вірша «Дороги аріїв)

У пісенно-крилатих строфах поетеси виразно, як фрески із-під хімічної фарби сучасних «євроремонтів», проступають слова-знаки, символи, коди універсально та національно вічного, по-степовому, краєвому орнаментального: річка Синюха, Буг, Орлик, Голта, Богополе, байрак, Ольвія, арії…

Отож, «Пісня скіфського степу» нагадує пісенний альбом (у деяких віршів навіть приспіви подано: «Ранкова пісня», наприклад) жінки, генетично вірної степові – хазяйки дому-диму, всього роду свого і тієї частини простору, що за горизонтом, також:

Сонце і степ мене зовсім розніжили.

Пісню б сюди, щоб вершиною щастя!

Бач, огірочок прибився з-під Ніжина,

Гріє на сонці бочок колюкастий.

–––––––––––––––––––––––––––––––––

Птах якийсь пробує квилити чайкою,

Сонях всміхається добрим обличчям.

Ким я була? А таки половчанкою !

Навіть ввісні чую: степ мене кличе.

(Із вірша «Степовичка»)

Яке цікаве слово-епітет: «колюкастий»!..

Авторка ніби продовжує, або, принаймні, зберігає традицію жіночої української пісенної лірики, беручи навіть епіграфами своїх віршів, наприклад, слова: «Чорноморець, матінко, чорноморець / Вивів мене босую на морозець…» (до вірша «Який гарячий був той сніг»), або авторизоване, хоча вже також народне, – тичинівське: «Як упав же він з коня / Та й на білий сніг…» (до вірша «Український мотив»).

І якщо на таких – екзистенційно-публіцистичних – регістрах лірики Лариси Лисогурської (вірші «Урус-шайтан», «Пам’яті жертв голодомору», українська душа дзвенить, то на суто інтимних, отих щебетливо-жіночих (так і хочеться згадати у цьому контексті характерну лірику ще одного поета – Ірини Жиленко) – муркоче, відпочиває: читай вірші «На городі», «Печемо хліб», «Котики цвітуть», «Цвітуть бузки»…

Тобто, як бачимо, чуємо, у цій ліриці все цвіте, пахне, співає, тепло сумує: 

У шоломі руського воїна

З тих ще прадавніх століть,

Рана моя незагоєна –

Храм серед пустки стоїть.

 

Голуби понад дзвінницею,

Понад німою летять.

Душі заковані крицею:

Стукай, не стукай – мовчать.

(Із вірша «Старий храм»)

Календарна, побутово-обрядова, космічна лірика репрезентована віршами «Рік життя», «Передзим’я», «Весняне», «Березень», «Літній дощ», «Закликання дощу», «Самотнє яблуко», «Вересень погожий», «Каштанова осінь», «Зоряна легенда», «Космогонія»… офілософствуване кохання, психологічні мотиви – у творах «Елегія», «Спогад», «В дорозі», «Чекання»…

А ще ж є такі, здавалось би, несподівані для цієї манери письма вірші – як «Бабки співають», «Цигани», яких названо тут «смаглявими дітьми степу»:

Іржання, скрип возів – і тиші вже немає!

Завирувало у здивованім селі:

Земфіра карти нам в подолі розкидає,

І на черешні вже цигинчуки малі,

 

Бо про сніданок їм не журяться мотрони.

В тіні старий баро з дідами гомонить,

У небо зринуть розполохані ворони,

Як запала вогонь, гітара задзвенить.

Насправді ж усі ці мотиви, теми – тонші чи товстіші струни однієї ліри: ліри українського степу, який у Лариси Лисогурської – і море, і небо… і пісенно-рвані голоси предків та нащадків.

Відмежуємося, хто як може, від сучасного нав’язливого року та «попси», снобізму авторів «філігранних тектів» – і послухаймо їх жіночно-вселенську гармонію (є у книжці і однойменний вірш – «Гармонія»), яка (подекуди поранена, із ламаноритмова) учить заново радіти життю-буттю, бо

У небо прагнем. А між тим

Гармонія всесвітня торжествує:

Поміж промінням золотим

Вітрильник наш до обрію мандрує.

(із вірша «Гармонія»).

Ігор ПАВЛЮК