Я боюсь засинати сьогодні, бо не знаю, які новини чекатимуть на мене завтра, коли прокинусь… І взагалі не знаю, чи засну після сьогоднішнього кривавого Дня Соборності 22 січня 2014 року.
Попри заклики до мирного протистояння кров таки пролилася. А що буде далі? Це питання, мабуть, ставить нині перед собою кожен українець. Але чи знаходить відповідь?
Страхітливі кадри із вулиці Грушевського облетіли світові ЗМІ. І вже навіть сам факт того, що криваві сутички почались на вулиці, що носить ім,я цього політичного діяча, який майже століття тому зробив стільки для утвердження самостійності України, вже є символічним. А може, пророчим? «Беркутівці» вже не просто із щитами, вони з рушниць стріляють по людях, кидають гранати. Пролилася невинна кров… Здається, події 30 листопада їх таки нічому не навчили. А злочинні накази владних імбіцилів стали головнішими від Божої заповіді «Не вбий!». Хто міг подумати більше місяця тому, що мирний протест громадян так рознервує Януковича і його придворну свиту? У президентській псярні вдають, що нічого не бачать і не чують. Азаров цинічно заявляє, що убиті самі винні в своїй смерті і утікає в Давос. На саме Водохреща, це величне християнське свято, українців поливають із водометів, перед тим скасувавши роками діючу постанову про неможливість їх застосування за мінусової температури. А сам Янукович з екранів телевізорів, у цей кривавий час, вітає свій народ із Днем Соборності. Але в тому то й справа, що той народ – не його, ніколи ним не був і не буде.
Дивлюсь я на цього Януковича, і мені стає страшно. Бо якщо в людини немає почуття відповідальності, якщо за його мовчазної згоди вбивають п,ятеро людей, а вона з усмішкою на обличчі вітає українців зі святом, обіцяючи райське майбутнє, то це вже діагноз.
Мимоволі згадуються події десятирічної давності. 2004 рік. Той же самий майдан, той же Київ. Так звана «помаранчева революція» і ті ж самі гасла. Тільки адресувались вони Кучмі. Мій чоловік був тоді у Києві два тижні і впевнено каже, що то були дійсно мирні протести. І ще треба віддати належне Кучмі, який не допустив того, що маємо нині на Грушевського, а спокійно пішов собі геть. Він ще був українцем, бо жалів свій народ. Вочевидь, ця влада просто так своїх позицій не здасть. Навіть ціною людського життя, навіть сотнею людських життів, але вона збереже своє корито, Межигір,я, гелікоптери і золоті унітази.
Немає нічого неможливого для цієї влади, яка і закони прописала потрібні для себе, і все підтасувала так, що ти у своїй державі – раб. Живи собі тихо на одну зарплату і не рипайся. Спробуєш написати щось проти «ВЕЛИКОГО КОГОСЬ» – звинуватять у наклепі, заведуть справу і посадять. Вийдеш у касці чи у масці – ти порушник правопорядку, знову нова стаття і – за грати. Не хочеш до буцегарні? Тоді сиди й мовчи! От на що розраховує влада у незалежній державі!
У цій державі, на жаль, я вже навчилась не вірити нікому! Досвід попередніх протестів, бунтів і революцій дає підстави зробити висновок: народу слід покладатися лише на себе. Бо історія щоразу підкидає нам брехливих лідерів (згадайте помаранчеву революцію), вона додає нам уроків, але досвід ми так і не здобуваємо. Цього разу маємо майдан, маємо ідею, але не маємо поводиря, якому хочеться вірити. Не маємо чіткого плану дій, лише заклики і гасла. Скільки ми вже їх наслухались з часів незалежності! І я розумію людей, які вже другий місяць поспіль стоять і мерзнуть на майдані, які вимагають від опозиції плану дій. Це вже не мирний протест за Євросоюз, а громадянська війна. Найстрашніша війна, бо жертву вбиває не окупант, вбиває свій свого. А розділяє їх тільки два боки барикад.
Сьогодні щиро помолімося за вбитих захисників української ідеї, вірменина і білоруса за національністю, прихилімо голови перед їх любов,ю до України і попросімо у Бога вічний упокій і вічную пам,ять для них. Також помолімося за сотні поранених, які лежать у «спец палатах» і не знають, чого чекати завтра, хто прийде їх забирати і куди? За тих, хто зараз у дорозі до Києва і за тих, хто ще тільки збирається їхати на підмогу. За тих солдатиків внутрішньої служби, насильно кинутих у пекло протистояння зі своїм народом, матері яких не знають, де їхні сини і що з ними, розшукуючи своїх дітей по цілому Києву. Можливо, лише щира і спільна молитва відверне біду від України?
Ірина Мадзій,
член Національної спілки журналістів України.