Мабуть, мало знайдеться з – поміж наших краян тих, кому відомо, що Сидір Голубович – глава уряду Західно–Української Народної Республіки, яка утворилася на уламках імперії Габсбургів майже століття тому, народився на Чортківщині, в с. Товстеньке. Сьогодні поведемо нашу розповідь про цю непересічну особистість.
Народившись в селянській сім’ї (1875 р.), Сидір Голубович змалку пізнав тяжку долю українців Галичини, які перебували під подвійним гнітом центральної австрійської влади й місцевої польської адміністрації. Його батько – освічений і національно свідомий селянин – дав можливість здобути сину належну освіту: закінчити гімназію і правничий факультет Львівського університету.
Формування цього галицького діяча проходило на зламі ХІХ-ХХ ст. Це був період бурхливого відродження українського політичного, економічного й культурного життя, так званої адвокатської доби політичної думки, коли на авансцену суспільного життя майже водночас вийшли адвокати К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Охримович, Т. Окуневський та ін. Серед них був Сидір Голубович, який ще студентом брав активну участь у молодіжному русі, став лідером “Академічної громади”, членом Української’ національно-демократичної партії (УНДП).
Після закінчення університету отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. У короткий час зарекомекдував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем Тернопільщини. На виборах до Австро-Угорського парламенту у червні 1911 р. його обрано послом. Увійшов до складу національно–демократичного крила української парламентської репрезентації на чолі з К. Левицьким, яке об’єднало 24 депутати. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за осягнення програмних завдань УНДП: розширення прад і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету.
На початку Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної української ради, яка мобілізувала українські сили проти царської Росії з перспективою відновлення незалежної соборної України. Водночас у складі української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до відроджуваної Речі Посполитої.
Коли утворилася ЗУНР, досвідчений громадсько-політичний діяч був обраний до складу її представницького органу – Національної Ради. У першому уряді К. Левицького зайняв посаду міністра судівництва.
Після падіння Львова 23 липня уряд перебрався до Тернополя, де його голова К. Левицький подав у відставку. Національна Рада доручила сформувати новий кабінет міністрів С. Голубовичу. 2-3 січня 1919 р. у новій тимчасовій столиці ЗУНР м. Станіславові перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів, у якому С. Голубович обіймав посаду голови уряду та міністра фінансів, торгівлі й промисловості.
Із перших днів існування ЗУНР її уряд шукав зовнішньополітичної підтримки у важкій боротьбі за незалежність. Природним союзником була Наддніпрянська Україна. Однією з перших зовнішньополітичних акцій уряду С. Голубовича стало затвердження Національною Радою ухвали про возз’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. урядова делегація на чолі з Л. Цегельським взяла участь у проголошенні Акта злуки в Києві. Завдяки цьому Наддніпрянщина надала фінансову, військову та продовольчу допомогу знесиленій війною Галичині. Зокрема, за домовленістю С. Голубовича з урядом УНР впродовж першого кварталу 1919 р. в Галичину надійшло 233 вагони збіжжя, 730 – цукру 127 – інших продуктів харчування на 5 млн. гривень на закупівлю картоплі.
Під керівництвом голови уряду реформування державні структури, центральні й місцеві органи влади, правоохороні органи, збройні сили. Досвічений юрист узяв особисту участь у перебудові судової системи. На території ЗУНР утворили 12 окружних і 130 повітових судів, а також Найвищий державний суд. Суддів обирало населення згідно (102 українців, 25 поляків і 17 євреїв).
У центрі державотворчої діяльності уряду було військове будівництво. Саме у січні – лютому 1919 р. здйснили докорінну реорганізацію Галицької армії на європейський зразок: на базі загонів, бойових груп сформовано 3 корпуси, 12 бригад, окремі армійські частини, командування і штаби укомплектовано кваліфікованими кадрами. Організовано стабільне забезпечення 100-тисячного війська одягом, харчуванням, фінансами.
Істотні зрушення було здійснено у культурноосвітній сфері. Впроваджувався у життя закон про державну мову. Згідно з розпорядженням уряду службовцями державних установ могли бути виключно громадяни України, які володіли державною мовою. У кожному населеному пункті відкрито початкові школи, створено 20 гімназій, 7 учительських семінарій, школи національних меншин.
Набагато менші були досягнення в економічній та соціальній сфері, що спричинело умови війни. До того ж, уряд і Націольна Рада невиправдано зволікали з вирішенням найболючішого в Галичині земельного питання. Лише у квітні 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу, яким передбачалася конфіскація землі великих землевласників і наділення нею безземельних селян. Але у зв’язку з невирішеними питаннями про викуп і компенсації він не був втілений у життя, що негативно позначилося на настроях галицької бідноти.
У результаті загального наступу польського війська у травні 1919 р. керівництво ЗУНР і українське військо були затиснуті на клаптику території південно-східної частини держави. Важкою ситуацією намагався скористатися уряд радянської України, який звернувся з пропозиціями про союз і допомогу в боротьбі з Польщею. Серед галицьких діячів, які схилялися до цієї перспективи, був і С. Голубович. Але його відставка з посади голови уряду сталася з іншого приводу. Зважаючи на трагічні обставини відступу УГА, 9 червня 1919 р. нарада вищого керівництва ЗУНР ухвалила зосередити усю військову й цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус уповноважених, яких призначав диктатор. С. Голубович склав повноваження голови уряду і був призначений уповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час перебував у м. Кам’янець-Подільському, а після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії. Закордонний уряд Є. Петрушевича осів у Відні (Австрія), де в серпні 1920 р. був реорганізований; С. Голубович поступився посадою Й. Ганінчаку, але продовжував співпрацювати з урядом до його саморозпуску 1923 р.
Повернувшись до Львова, поринув у політичне життя краю. 1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно–демократичне об’єднання – найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині 1925-1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р., похований у Львові.
Іван СТЕЧИШИН,
заступник голови райдержадміністрації
з гуманітарниx питань
Р. S. Нам вдалося встановити зв’язок з правнуком С. Голубовича – Бучовським Олександром Івановичем. Він – успішний бізнесмен, проживає у м. Черкаси. Але це вже тема іншої розмови.