Письменниця, літературознавець, журналіст, фотомодель, переможниця 18-го відкритого літературного конкурсу «З точки зору осені» в Івано-Франківську, авторка книги новел «За руку з гостем», чернівчанка, народжена на Косівщині, ділиться своїм баченням творчості та розкриває секрети внутрішньої багатогранності.
– Іванко, ти займаєшся і цікавишся і літературою практично всіх її жанрах, і театром, і фотомодельною справою, писанкарством і багато іншим. Як тобі вдається встигати все і всюди?
Не знаю, бо не думала над тим спеціально. Просто роблю те, що подобається і більш-менш стараюся розприділити час так, аби день вийшов змістовним. Якщо вдається – щиро тому втішна, якщо ж ні – то незадоволена собою. Зізнатися, в мене періодична активність – один період я недосипаю, але бігаю на репетиції, пишу статті, запускаю проекти, їжджу і збираю потрібні для дисертації чи художнього тексту матеріали, вибираюся на фотосесії і навіть інколи шию костюми для зйомок, а вже через кілька днів цілковите затишшя, і стійка така лінь. Щасливою себе відчуваю у той перший період – коли за один день треба встигнути все і якісно. Але лінь приходить, і приходить на кілька днів. Тоді навіть на прогулянку витягнути дуже важко, і тоді я, як правило, вимикаю телефон, не відповідаю на повідомлення в соцмережах і сиджу у своїй мушлі, аж поки не накопичу нові сили. Або ж цілими днями сплю і граюся зі своїми собаками і котом, які живуть в мами в селі. Не люблю такий свій стан, але він час від часу в мене є.
– Чи таке різноманіття вподобань допомагає твоїх художній творчості? Доповнює її? Чи навпаки тебе часом розпорошує?
– Не розпорошує, правда. Воно мені потрібно саме в такій кількості – інакше я просто втрачаю тонус і .. втрачаю час. Робота – і дисертація, і журналістика, і організаторська робота – все це мені приносить щире задоволення, так само, які творчість. Єдина між ними різниця – роботу я планую, а творчість завжди спонтанна.
– А звідки в такої тендітної дівчини захоплення криміналістикою та клінічною психологією?
– Зізнатися, спочатку то випадково вийшло. Мама моя – за першою освітою медик і дуже ерудована жінка. В нас вдома велика бібліотека, причому літератури абсолютно різної. Медичної – у тому числі. Читати мама навчила мене у неповних три роки, і це мені настільки сподобалося, що читала я все підряд. В тому числі мамині довідники з криміналістики. Коли мені дозволили дивитися телевізор – я захопилася детективами. Мама не схвалила такого мого захоплення – бо там же сюжет побудований на чиїсь біді. Але я дивилася і дивлюся їх з іншою метою: це робота для мозку. І криміналістика то дуже добре показує – як тільки силою розуму можна хаос впорядкувати до логічності: адже злочин «розплутують» з незрозумілого набору обставин до події,у якій є винні і постраждалі. І в розумному детективі, як правило, дається і відповідь чому так сталося. А клінічною психологією зацікавилася вперше під час роботи в Одесі (дитячий центр «Молода гвардія»), там я вперше зрозуміла, що діти з особливими потребами – то направду особливі діти. Там я виховувала різних дітей, і цей період один з найважливіших уроків життя для мене. Відтоді спілкуюся з аутистами, людьми з синдромом Дауна – я не шукаю їх спеціально, життя складається так, що рано чи пізно ми заводимо розмову. Мені дуже цікава їхня версія цього світу. Мені здається, що неправильно їх називати хворими – вони просто інші. Але то вже тема окремої розмови.
– Ти родом із Кобаків, як і Марко Черемшина, прозу якого досліджуєш у дисертації. Чи не відчуваєш впливу його стилю і творчого світогляду у своїх творах? Бо мені здається, що вони там виразні…
– Ви праві, пані Наталю, Марко Черемшина – то моя літературна любов. Цікавлюся ним від класу так восьмого, але от власне вивченням можу називати вже студентську пору – саме тоді я вже почала осмислювати його десь із літературознавчих, десь із філософських позицій. У тому, що я продовжую цією темою займатися і далі, і в тому, що то вже є справою, якою я живу, завдячую найбільше трьом людям – передусім, то мій науковий керівник, професор філології Богдан Мельничук, людина-енциклопедія. Відколи ми з ним знайомі – відтоді мій мудрий Вчитель вчить мене спочатку вивчати, а вже потім – вчити. Також особливо дорожу знайомством і теплою і щирою дружбою з Русланою Кірєєвою – директором Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини. Руслана Петрівна дуже бережно ставиться до ім’я Черемшини, і коли вона бачить щирий інтерес до цього автора – всяко сприяє ще кращому вивченню. Маловідомі і рідкісні матеріали, методологічні поради і завжди щира дружня підтримка – це для мене дуже важливо і я це маю. Цього року наш Черемшина ювіляр, відзначаємо 140-ву річницю від дня народження. Родина Кірєєвих (Руслана Петрівна та Петро Михайлович) і я упорядкували і видали книгу «Марко Черемшина у спогадах, документах та матеріалах», уже найближчим часом вона надійде до бібліотек області. Щиро сподіваюся, що вона знайде свого читача. А першою мені відкрила світ слова Марка Черемшини ще в дитинстві мудра вчителька і наставниця Марія Равшер.
Важко сказати, як саме впливає Марко Черемшина на мою художню творчість – то, певно, краще помітно зі сторони. Скажу лише, що його властивість делікатно сплести узір художнього образу і делікатно описати щось найтонше і найсуперечливіше – за те я люблю його найбільше. І за розкіш гуцульського світу – у всій різноманітності: мови, образу, ритміки, типу мислення.
– А крім Черемшини, хто для тебе важливий, близький із Авторів? От буває таке, що з кимось із письменників ведеш внутрішні діалоги, бесіди (це може бути автор будь-якого століття)? Якщо так, то хто це і про що ці розмови?
– З сучасних – дуже люблю прозу Мирослава Дочинця і Василя Шкургана, поезію Василя Герасим’юка і Анни Космач. То також гуцульський світ. З не-гуцульського – Мойсей Фішбейн, Ганна Осадко, Ольга Деркачова, Інга Кейван, Януш Леон Вишневський. Класика – Тодось Осьмачка і Курт Воннегут, Марина Цвєтаєва і Михайло Булкаков, Ігор Римарук, Микола Вінграновський. Хоча, якщо чесно, філологові дуже важко відповідати на таке запитання, бо філолог дуже легко «закохується» в книги і в нього багато улюблених. Назвавши одних – він пригадує ще список з імен так 30 – якими також зачитується, і то правда – виокремити дуже важко.
– Чи гуцульська кров, що тече у тобі, дається взнаки? І коли?
– Завжди. Молюся – діалектним словом («най святиться ім’я Твоє»), бо так з дитинства звичніше, говорю з рідними – діалектом, пишу художні тексти як не все діалектом, то таки про гори. Мені здається, що навіть якби я не була уродженка Косівського району і не росла відразу у двох прикарпатських селах, зовсім різних вдачею, то я би себе все рівно вчула гуцулкою. Інакше то би була не я. І корені мого роду – то також особлива тема. В Кобаках цілий кут села – Клими. То земля роду моєї бабки, яка по дівочому прізвищу не Стеф’юк, як то в паспорті, а Клим. Заснував ті Клими опришок з ватаги Довбуша Клим Дойна, прадід моєї бабусі, про якого є кілька народних переказів. Найбільшою моєю мрією є віднайти достовірні історичні свідчення про Клима Дойну.
– Іванко, ти член НСПУ. Зараз багато молодих і талановитих авторів твого віку відмовляються йти у спілку з різних причин. Що Тебе спонукало вступити в неї? які маєш аргументи для тих, хто принципово дотримується нейтралітету а то й антиспілчанства?
– Так, я належу до Спілки письменників з 13-го року. Туди мене запросили дві людини, думка яких для мене авторитетна – Євген Баран та Володимир Погорецький. Переконана в тому, що будь-яка спілка це не вона сама собою, а люди в ній, їх позиції і вчинки. Серед спілчан, звісно, є письменники різні, і ставляться вони одне до одного також по-різному, але я би то коментувати не хотіла, бо не є обізнаною в таких питаннях. Для мене Спілка письменників – то діалог між письменниками – тими, яким цікавий той діалог. Це культурна робота, заходи, обговорення текстів, літературне життя. Займатися такою діяльністю у Спілці, поза нею а чи не займатися взагалі – то справа кожного. Переконувати, гадаю, тут нікого не варто, бо будь-яка діяльність і будь-який вибір базується на відчутті – кожен чинить рівно так, як відчуває за потрібне.
– Ще в Кобаках ти грала в театрі. Розкажи про подальшу свою театральну «стезю».
– Граю там і досі, щоправда – тільки влітку, коли на місяць-півтори приїжджаю на «вакації». То етнографічний театр «Газди» під керівництвом уже згадуваної мною Марії Равшер. Також дотепер тісно співпрацюю з Будинком культури в моєму рідному селі, особливо легко і приємно співпрацювати з директором БК Галиною Книш та завідувачем бібліотеки Ніною Дивоняк – вони і їх робота яскраве підтвердження того, що культмасова робота в селі (як би зараз по-канцелярськи чи навіть по-радянськи це не звучало) дуже багато залежить від того, скільки зусиль докладає кожен. Для мене по сьогодні є великим задоволенням вести там концертні програми, долучатися до культурної роботи. В студентські роки грала при факультеті в театрі «Креденец» (режисер Тарас Гринівський), згодом керувала студією театральної мініатюри «АЇР». Ще пізніше займалася в театрі моди Любомири Зайцевої. Зараз – от буквально на днях – я повернулася до театральної сторінки у своєму житті, якщо можна так сказати – почала займатися в літературному театрі під керівництвом Олексія Григорчука. Відчуваю, що «цей дощ надовго», як кажуть у нас в Кобаках 🙂 Мені дуже подобається його методика і кожне заняття змінює мене саме в потрібному мені напрямку.
– Ти була учасницею фотопроектів Руслана Трача «Инчий світ», Іллі Перогана «Ретро-історія», Євгена Томинця “Обличчя літератури”. У кожному з них різні образи і бачення жінки. Який проект і образ найбільше твій?
– Виокремлювати важко – це різні аспекти мене. Кожен з фотохудожників – Руслан Трач, Ілля Пероган, Євген Томинець, Василь Моненець, Сергій Деркач, Саша Ніколаєнко, Сергій Батаєв – вони мене бачать настільки різною, що я сама не уявляла, що можу мати стільки відтінків характерів. Руслан Трач через світлину говорить і про прадавні смисли, і про силу стихії, і про голос роду – під впливом його «Инчого світу» я почала писати вірші, і пишу їх досі. Він видав книгу у єдиному екземплярі «Магія ночі» – там його фотоісторія про лучницю, я ж позувала і написала тексти до книги. Щиро тішить те, що Руслан постійно творить і творить кожного разу по-іншому. Ілля Пероган настільки точно бачить настрій і атмосферу, що своїми світлинами може віднести у абсолютно інший час. Дуже містичний автор. Женя Томинець – не знаю, звісно, як йому це вдається, але його світлини (не тільки мої, а роботи загалом) найжиттєрадісніші. Люди в його кадрі щиро щасливі. Зізнатися, я рідко посміхаюся на фотосесії, рідко добре виходжу усміхненою, а його фотосесії – то магія якась: в кадрі я щиро сміюся, не посміхаюся,а саме сміюся, і мені то подобається. Василь Моненець вражає своїм ставленням до того, що він робить: він дуже тепло відзивається про кадр, атмосферу кадру – в цього чоловіка дуже багато любові до життя, тому, напевно, його роботи такі світлі та гармонійні. Гармонія кольору і делікатність на межі зі сміливістю – цим мені дуже подобається фотографія Сергія Деркача. Сергій Батаєв відкрив мені атмосферу Львова – єдина міні-фотосесія залишила по собі теплі враження від іграшкових двориків з ляльками минулого століття, вилущених каштанів і захоплених розповідей фотографа про країни світу – помітно було, що мандри він також дуже любить. Саша Ніколаєнко подобається побудовою жартівливого сюжету, нестандартним мисленням і любов’ю до Чернівців – у його фотографіях багато саме нашої атмосфери. Я колись дуже мріяла, щоби у мене був фотопортрет – такий великий, гарний, в рамочці. Але комплексувала через зовнішність до певного віку то й думала, що нікому не буде особливо цікаво мене фотографувати – добре, що я помилилася.
– Ти багатогранна авторка – новели, п’єси вірші… А віднедавна пишеш і дитячі казки. Що на це надихнуло? Чи не вважаєш, що важче писати дитячі твори ніж твори для дорослих?
– Так, правда. Якщо брати послідовність, то першими були етюди, відтак – п’єси (але там був приціл не на публікацію,а саме написані під конкретний виступ, тому рівень художності в них ще шліфувати і шліфувати). Першими повноцінними творами можу вважати свої новели (їх почала писати десь у двадцятирічному віці приблизно). Потім розпочала один проект з казками – так захопилася, що ніяк не закінчу досі. А аж тоді почалися вірші – і то через «Инчий світ» J. Для дітей писати таки найважче, мені принаймні, але дуже хочеться – тому працюю над собою. Якщо сценічно мені найважче дається все комічне, то в літературі «вищий пілотаж» – твори для дітей.
– Твоя творчість не зовсім вписується в сучасний пост-постмодерний літературний мейнстрім. Ідеться і про традиційність форми і про внутрішню щирість, відкритість, а інколи й світлу наївність?
– Напевне, так і є. Не знаю, чому. Я так відчуваю світ – таким його бачу. Мені здається, що якщо буду старатися таки втрапити за тим мейнстрімом, то втрачу оту картинку перед очима і вже не буду мати більше що описувати.
– Яким бачиш своє місце в сучасній літературі і щоб хотіла змінити у ній своєю творчістю?
– Не знаю, якщо чесно – не бачу себе зі сторони. Читаю відгуки на свою творчість, найчастіше вони починаються першими коментарями в тих-таки соцмережах, слухаю усні враження та вечорах літератури – тоді та картинка, якою мене виписує читач, зриміша. Не знаю, наскільки активно мене читають і, тим більше, в якій кількості, але щиро би хотіла, щоби мій читач мене розумів. Бо, як казати загально, творчість (у вузькому розумінні) – то спосіб виговоритися. Бажання висловити своє і своїм. А вже в глобальнішому розумінні то намагання внести гармонію. Переконана, що негатив (у тому числі і через художню літературу) ширити не варто. Мама, коли народжує дитину, хоче, аби вона хорошою людиною виросла – щось змінила у світі. Так, певно, і автор своєму творові бажає, своїй літературній дитині – щоби він щось та й змінив…
Розмовляла Наталя Ткачик
Фото з проекту «Инший світ» Руслана ТРАЧА
