КВІТНЕ СОНЯШНИК – СИМВОЛ ДОРІДДЯ
Упродовж 28 з «гаком» літ журналістської праці випадало бачити й відчувати різне. Буває так, що зустрінешся з людиною, котру потрібно «засвітити» на сторінках часопису, а розмова чомусь не «клеїться».
Задаєш запитання, «натягуєш» відповіді, однак усе те виходить якось штучно. Буває й навпаки: маєш на меті одне, а воно закрутиться в іншому руслі, та ще й так, що годі стримати… Буває, що від співрозмовника аж повіває (майже відчутно!) позитивною енергетикою. І з такою людиною прагнеш спілкуватися довго-довго…
Якраз до такої категорії людей належить художник Андрій Боярин. Нині це ім`я більше відоме у столичному мистецькому світі, бо саме там наш краянин живе і творить уже купу літ. Це там столичний бомонд прийняв його у свої ряди – від 2005 року Андрій Боярин має членство Національної спілки художників України.
Народився у Чорткові понад піввіку назад. 1980 року, як і всі його ровесники, був призваний на дійсну військову службу. Два роки служив у Чехії. Потім вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Вже працював за фахом у м. Тернополі, у «Діпроцивільпромбуді» – організації, яка займається цивільним та промисловим проектуванням, коли захворів. Був уражений хребет, хвороба прогресувала, а лікарі лише розводили руками. Дійшло до інвалідності, на ній цей молодий і зовсім не схожий на його вік вродливий чоловік (а кажуть, хвороба старить – неправда усе це!) перебуває й досі. Хоча… Ось тут, мабуть, варто зупинити перо. Бо ми з Андрієм попередньо домовлялися, що не будемо описувати у часописі його рідного міста різні там слабості й слабкості, як вже не раз «смакували» це регіональні друковані видання різного пошибу. Говоритимемо про його творчість – це за домовленістю з ним. І про його величезну, ні з чим не збагненну силу волі – це вже з мого журналістського чуття.
Його малюнки я уперше побачила в книжці мого колеги по перу, письменника Володимира Погорецького «До стіп Зарваницької Матері Божої». І графікою їх не назвеш, бо в графічному варіанті більш категоричне вирішення. А ці малюнки якісь м`які і надто чутливі. І разом з текстом створюють особливу тканину оповіді, злучившись в одне-єдине ціле.
Зарваниця у творчості художника Андрія Боярина посідає особливе місце: він, по суті, проілюстрував аж три книжки зарваницького циклу. Це, окрім згаданої, ще й книжка Богдана Андрушківа «Зарваниця. Святиня землі української» та Марії Кузьмович-Головінської «Зарваниця» (обидві датовані 2000 роком).
Пояснення таке: художник більше тяжіє до духовних споруд (у Зарваниці малював місяцями), до історичних пам`яток, вулиць. Мабуть, «спрацьовує» набутий ним фах архітектора.
Загалом він полюбляє подорожувати: Крим, Польща (покійний батько був із переселенців). Те, що створює, або роздаровує, або продає. Останнє чинить тому, що доконче потрібні гроші на лікування. Хоча це, мабуть, по-друге. А по-перше, – те, що ті надзвичайно чуттєві, як я вже мовила, міні-картини чимало й наших співвітчизників, і особливо поціновувачів малярства за рубежем притягують своєю спокусливою силою довіри, якоюсь дитинною наївністю сприйняття світу. Тому-то у Польщі видано кілька тисяч репродукцій Андрія.
Мені пощастило побачити вдома у Андрія в часі його приїзду до отчого порога кілька робіт – своєрідну міні-виставку. Ось малюнок Успенської церкви у Чорткові – однієї з найстаріших на Поділлі. Ось домініканський костел. Це – тиха й зваблива своєю умиротвореністю вулиця Надрічна. Пишно-пишно фіолетово цвіте бузок. Волошки в житі. Храм-катедра у Тернополі. І немов апофеоз всього (в усякому разі, для мене) – соняшник: як символ доріддя. Це – десь із мрій про те, щоб наша рідна Україна була багатою й самодостатньою. Цей малюнок зроблено кольоровою крейдою і він вигідно «вмостився» на стіні маминої квартири. А взагалі в «арсеналі» Андрія і живопис, і графіка, де він вдається до олівця (чи не найбільше полюбляє такі малюнки) та лінера (різновид авторучки).
Андрієві роботи знайшли своїх прихильників у Києві, Одесі, Москві, Ярославлі – це під час виставок, влаштованих Національною спілкою художників України. «Помандрували» вони і в далеке зарубіжжя – до Албанії, де дев`ять років тому їх автор на Міжнародному конкурсі здобув третю премію, а також до столиці Греції Афін. Персональну виставку наш краянин мав у 2003 році в Національній бібліотеці імені академіка Вернадського, виставлявся разом з іншими майстрами пензля чи то олівця в Українському Домі, у Києво-Печерській лаврі, столичному Музеї книги. У 2004 році здобув Диплом Київської обласної держадміністрації за ряд виставок за межами України. Відтак на його ім`я надійшов лист з Національної Академії наук України, з Інституту енциклопедичних досліджень, яким Андрія повідомили, що його прізвище та коротку аннотацію про життєвий і особливо творчий шлях буде внесено до додаткового тому «Енциклопедії сучасної України».
Ще живучи в Тернополі Андрій Боярин зустрів своє незбагненне щастя, котре повсякчас живить його творчі наміри і не дає похитнутися прикрої хвилини. Дівчина з княжим іменем – Ольга, до слова, родом з Гусятинщини, без вагань стала його дружиною. Здобувши фізико-математичну освіту в Тернопільському педуніверситеті, Ольга тепер викладає ці суворі дисципліни в одній із київських шкіл. І хоча математика, а тим більше – фізика, «говорять» мовою цифр та формул, подружжя Бояриних прекрасно розуміє одне одного. Понад те: дружина є для Андрія натхненником його творчих замислів.
А до Чорткова художник час від часу приїжджає до матері. І – до міста свого дитинства та юності, щоб «підзарядитися» від рідних джерел. І надто втішається тим, що наше невеличке провінційне містечко усе гарнішає, особливо в архітектурному плані.
Анна Блаженко.