У селі Калинівщина, недалеко від місця спочинку мого діда, є могила, до якої давно ніхто не приходить, заросла вона травою і напису на ній ніякого. Спочиває в цій могилі вояк УПА Микола Саміла, псевдо Ганнібал, уродженець с.Біла. В 1943 році застрелив він начальника гестапо у смт Товсте (нині Заліщицький район) і при цьому був смертельно поранений. Похований у м. Чорткові, а потім таємно вночі перевезений на цвинтар с.Калинівщина, де й спочиває.
Хочу підкреслити, що це єдина могила вояка УПА на цьому цвинтарі. Якби такий подвиг здійснив не Микола Саміла, а Ніколай Самілов, стояти б йому у бронзі із зіркою героя у центрі села, а піонервожаті свого часу 23 лютого кожного року водили б до нього піонерів-школярів з навколишніх сіл. Але не так сталося. І вимовляли десятиліттями прізвище Саміла жителі цих сіл пошепки, озираючись навкруги. Вже багато років немає радянської влади, але прізвище Саміла не згадують не лише голосно, а й пошепки. Забуто і його, і його могилу. Можливо, тому, що це могила конкретна, реальна. А ми любимо говорити високі слова на могилах символічних, так легше – і відповідальності менше, та й стараннями влади могилу впорядкують.
Хотілось би розповісти ще про одного мого односельчанина. У 1952 році через все село Калинівщина важко гуркотів кованими колесами віз у супроводі «стрибків» та енкаведешників. Наче вимерло застрашене село – ніде нікого. І тільки кілька перестрашених малюків (було нам тоді по 6-7 років) через кущі супроводжували той віз очима – дитяча цікавість сильніша за страх. А лежали на тому возі троє убитих – два хлопці і дівчина. З воза звисала мертва рука у матроській «тельняшці» і з неї скапувала у дорожній пил кров. Минуло більш як півстоліття, а та картина досі стоїть у мене перед очима. Одним з убитих був житель с.Калинівщина Панько Маліцький, легендарний Рак, який в 1946 році втік із зав’язаними руками з кабінету Білобожницького НКВС. Могили його немає. Їх, вбитих, потримавши декілька днів у центрі села, спалили в окопах біля залізничної станції у с.Білобожниця.
Давно розорані ті окопи, давно висохла і стерлась кров на сільській дорозі, а пам’ять не повинна стертися. І тому я закликаю: земляки, приходьте на єдину могилу вояка УПА! Згадуймо і його, і його рідного брата Петра Самілу, теж вояка УПА, який загинув десь в Карпатах, а також їх побратимів, що полягли в нерівних боях і лежать в безіменних могилах, розкиданих по всій Україні. А при цьому у старожилів виясніть і прізвища ще одного хлопця та дівчини з того страшного воза. А може, виявиться, що й їхні обгорілі останки хтось таємно перепоховав і знає те місце.
Віктор ЧЕПИГА,
м.Чортків
P.S. До речі, про Рака розповів у 1966 році колишній працівник Білобожницького НКВС, з донькою якого мені судилося навчатися в одній групі Львівської «Політехніки». Колишній енкаведешник Рака пам’ятав добре, а ми?!