Вона мала пройти всі ті митарства сердечного пекла, щоб мудрий час, відсіявши зайве, відшліфував її почуття до Нього аж до білого кольору. Вона була щасливою тими перетвореннями, бо душа її стала від них іншою: кращою, вищою.
“Біле весілля”
Вона мала дивну здатність бачити слова в кольорах. Ще в дитинстві її уява малювала блакитним слово „тепло” або „ніжність”, червоним — „краса”, рожевим було слово „милий”. Підрісши, іноді мала бажання писати акварелями листи. До білого ж кольору мала високі вимоги, і царицею Білого Трону була чистота.
— Знаєш, а твоє перше кохання одружується! — повідомила з погано прихованою радістю місцева пліткарка у передчутті сенсаційної реакції на новину.
Перед їїї очима зненацька вдарив сліпучо-білий фонтан з білими-біілими непрозорими бризками.
— Весілля біле… — промовила вголос і тепло усміхнулася в розчаровану міну кумасі.
…Рахувала дні і години до почутої дати, немовби сама мала йти з Ним під вінець. О, як про це мріялося ще півтора десятка літ тому! Снила себе легкою і невагомою поряд з Ним, якого вважала дивом у людській подобі. Молилася на те Диво, віднаходила Його слід на покритих пилом стежках і заздрила зорям, бо бачать Його набагато частіше, ніж Вона. Тремтячими кроками проходила повз Нього на вулиці. Помирала і оживала тисячі разів від одного Його погляду…
Одне кохання на тисячу? Ні, на мільярди! Звичайнісінький? Та ні ж!
Піднялася душею над Всесвітом, коли Він відповів взаємністю. Однак те, що створено Небесами, мабуть, не має місця у земному житті. І вже поряд з отим понаднебесним обожнюванням земна фізична близькість здавалася мало не гріховною. А йшлося тоді ще ж усього лиш про несміливий дотик долоні… може, саме оте взаємообожнювання і привело за собою — як не дивно — розлуку: такому коханню небеса судили залишитися неприземленим. Чистим-чистим. Білим. Була нестерпно-пекучою повінь розлуки і відчаю, і був перший поцілунок у затінку старої липи через роки розлуки. У кожного було своє окреме життя… і одчайдушне бажання зустрітися хоча б раз на рік! Вони давно стали „земними”, проте кожен з них глибоко в душі мав надійно заховані спогади про їхнє минуле. Воно допомагало жити, вірити і сподіватися. Вони мали своє таємне і спільне — чистоту стосунків з Минулого, яка і у блаженстві обіймів, і в хмелю поцілунків уже і в Сьогодні не давала обом права переступити останню межу.
Кожна зустріч відкривала одне в одному щось нове — доросле, сучасне; змушувала дорікати, шукати виправдань, насміхатися і ридати, сподіватися і розчаровуватися, поважати і любити, зневажати і ненавидіти…
Вона мала пройти всі ті митарства сердечного пекла, щоб мудрий час, відсіявши зайве, відшліфував її почуття до Нього аж до білого кольору. Вона була щасливою тими перетвореннями, бо душа її стала від них іншою: кращою, вищою.
Сьогодні, День Його весілля, Вона прокинулася у щасливому чеканні, відчувала себе нареченою і над усе бажала, щоб її настрій на відстані передався Його обраниці. Усміхалося сонце, а Вона всміхалася йому; на скуйовджене зі сну волосся подумки одягала фату, уявляючи, що зараз подібне дійство відбувається там, — у досьогодні ще дівочій — кімнатці… Заспокоювала Його подумки, давала останні напуття: „Ти сьогодні — найкращий наречений, а вона — найвдаліший Твій вибір. Тримай сьогодні міцніше її долоню — це прикмета на міцну сім’ю!”
…Домашні обов’язки прокладали шлях понад Його оселею саме сьогодні: без вагань відклала їх на інші дні, аби, не дай Господь, не затьмарити Йому свята зайвим нагадуванням про минуле. А коли її слуху торкнувся веселий перегук весільного ескорту, вона аж завмерла. Далі якась незрозуміла світла сила вклала до її рук молитовник. Там знайшла і довго стояла перед образами, читаючи вголос “Молитву про сімейне щастя” і, називаючи імена наречених, робила це з найщирішим серцем, з найсвітлішими почуттями, без тіні чорної журби.
Біле весілля відвідав „сліпий” дощик. Він легенько потупцяв біля воріт нареченого, обсипав молодят прохолодною свіжістю і побіг, незрячий, далі. А над селом з’явилися ворота веселки — висока, бліда, вона була тінню меншої, але такої яскравої, що аж очі вбирала. Вона дивилася на ті небесні ворота, а уява знову малювала : її перше кохання, його щойно визнану перед Богом дружину і їїх весілля, позбавлене чорної заздрості. Воно бачилося білим-білим…