Ніч така пронизливо-тиха, що навіть чути сопіння пса. Він такий же старий, здається, як і Варка. Це колись вона була Варварою – ставною видною молодицею. Тоді ще все було молодим: і ця хата, і ці вишні, і навіть річка за городами бігла якось прудкіше, жебоніла під вербами жваво так…
При згадці про верби жінка усміхнулася сама до себе: саме під ними зустрічалася зі своїм Василем, саме вони були свідками зізнання в любові з вуст її мовчкуватого коханого… Діти, що з’явилися у сім’ї Варвари й Василя, вдалися в обох по черзі: старший, Іван – увесь у мамину жваву говірливу вдачу, молодший, Юрко – точна копія стриманого неговіркого батька. Кілька років різниці між братами не робили великої погоди – були хлопці завжди разом і у школі, і до клубу почали ходити водночас, і навіть дівчата подобалися одні й ті ж. Розлучила синів… армія. Іван, потрапивши аж у далеку Рязань, вподобав там дівчину, одружився і залишився в армії «надстроковиком», а далі закінчив військове училище і пов’язав своє життя з армією «професійно». Юрко ж, навпаки, ледве дочекався демобілізації – настільки не любив, як сам говорив, життя за статутом.
…Важкі дев’яності внесли свої корективи в життя родини Денисенків: після розпаду Союзу один із синів прийняв присягу армійця Російської Федерації, другий – став сержантом запасу Збройних Сил України.
Щоліта Василь із Варварою були найщасливішими у світі – навіть щасливішими ніж у своїй молодості – Іван з Юрком одночасно брали відпустки і приїздили разом із власними сім’ями до отчого дому у їхнє маленьке село. Щоліта… Тільки не нинішнього… Варка, котру завжди тягло до людей, до живого спілкування, тепер сторониться односельців: усі ж бо знають, якій державі служить її старший. І навіть те, що й молодшого забрано повісткою з військкомату на Схід, до кордонів, як колишнього танкіста, не рятує її від мовчазного людського осуду. А їй же – їй же за обох болить! Серце ж на двох – одне!!! Викричати б свій розпач, виплакати б відчай, закрити б од біди власними грудьми своїх дітей… Мусить тримати все у собі – і не раз аж до фізичного болю закушує губи, стискає пальці в кулаки, глибоким вдихом заганяє всередину невчасну сльозу. Бо поруч – Василь: ще й місяця не пройшло, як після інфаркту він. Це вже другий за рік… Треба вони одне одному, ой, як же треба! Бо ж іще з ким поговорять-погорюють за долю синівську, за онуків, що по різні боки кордону.
– Жодна, жодна мати не народжує дітей для війни! – єдиний, проте найголовніший це аргумент для Варки. Його, як заклинання, кілька разів на день повторює, спрямувавши погляд у бік, де далеко-далеко, на її думку, має бути Кремль. Вірить: колись таки Небеса, і Всесвіт, і Космос, і всі можливі, реальні й ірреальні сили почують ці слова і вимкнуть таки той «імпульс знищення життя»!
Після щовечірнього «Добраніч!» Василю вона тихо шепоче молитву-оберіг: і за Івана з Юрком, і за хрещеників, і за односельців, котрі ТАМ, і навіть за того депутатського сина, що, кажуть, хоча й під чужим іменем, а таки теж на передовій…
Іван виконує наказ. Виконує його і Юрій. Накази віддали їм різними мовами… Наказ маминого серця звучить щодня, щосекунди одною – мовою рідної крові: – Залиштеся, діти, живими!!!
Леся Гудзь
І ще, пані Дзвінко, дуже ницо через літературного героя переходити на персональні образи.. Бо істина завжди залишиться істиною, незважаючи ким, коли, де і в якій формі висловлена.
Ну, пані Дзвінко, хочете бути коректною, а ображаєте через літературну героїню живу літню людину, яка лиш висловила свою думку про ню.До речі, одна героїня – то не все материнство.Пані, а з тими матерями,які гордо відпраляюить з Росії вбивць захищати “руський мір” від “бандьор” – Ви також солідарні?Тоді Вам дійсно Бог суддя.Зрештою, нащо та дискасія,почитайте ось тут, на сайті новелку “Обпалений злом” З Федорука, то може дещо зрозумієте… Тоді ще поспілкуємося.
Ох, як смердить ностальгією за фальшивим братством, пані авторко!Зрештою,вона така й є – справжня хохляцька мати, яка плодить і героя, і зрадника. Та за обидвома однаково побивається… Зато так живемо, бо в нормальних націях мати сина – зрадника й себе прокляне.
Хочу бути, пане Зенку, максимально коректною, тому висловлю власну думку як проста жінка, що має діти: усіх нас може судити лише пан Бог, і проклинати – також лише Його воля. А Вам, шановний, ніколи не зрозуміти почуттів матері, бо мати якщо справжня, то не є хохляцькою чи то москальською чи то басурменською. Тому – не пробуйте плювати на святе – материнство, коли Вам особисто Всевишній його не дав. Втім, мабуть, недаремно…