Афганська тематика стрижнем проходить майже через усю творчість В. Слапчука: з нею він рішуче входить у красне письменство яскравим поетичними словом. Одна за одною виходять збірки поета – «Як довго ця війна тривала» (1991), «Навпроти течії трави» (2001), «Дзвін із червоною зіркою» (2009) та ін. Невдовзі письменник починає звертатися до Афгану і в прозових творах. Серед них трикнижжя, яке В. Слапчук – «прихильник містких, метафоричних назв» [102] – озаглавив «Птах з обпаленим крилом» (2002). Ця назва як метафоричний код, здається, містить все – і те, що було пережите, і те, що продовжує переживати солдат, котрому пощастило повернутися з безглуздої війни… Але нанесені йому війною рани продовжують ятрити не лише тіло, а й душу.
БАГАТОГОЛОССЯ РОМАНУ ВАСИЛЯ СЛАПЧУКА
«КНИГА ЗАБУТТЯ»
Щоразу, як намалюю
себе в горах, хтось невідомий
домальовує мені зборю,
Набридло кожному пояснювати,
Навіщо стільки червоної фарби.
Василь Слапчук
Культура требует памяти.
Раймон Арон
Василя Слапчука не слід ловити в
тенета жанрової однозначності
Микола Жулинський
Новий роман В. Слапчука – «Книга забуття», – виданийу 2013 р., вже представляє інтерес не лише для критиків, а й для літературознавців, як теоретиків, так й істориків красного письменства. У романі, написаному про афганську війну (на її матеріалі й власному досвіді автора, учасника тих подій), порушено, з одного боку, традиційну, а з другого – надзвичайно актуальну й водночас болючу художньо-філософську проблематику: людина, людство і війна, її трагічні – в сутності своїй – руйнівні наслідки, що відбиваються на всіх рівнях життя, в тому числі на фізичному, психологічному й духовному. Афганська війна, яку вів Радянський Союз під міфічним гаслом інтернаціонального обов’язку, для тих, хто був на ній і вцілів, залишається нескінченною. Вона як незагоєна рана ятрить душу і думку. Ось чому в романі зіткнулися два типи мислення – мислення війною та мислення миром. І саме цим слабчуківський роман – зі свідомості та волі свого автора – входить, з одного боку, у широкий контекст творів про Першу світову війну, з їхнім антивоєнним пафосом, творів, де йдеться про втрачене покоління. Це насамперед контекст романів Е.-М. Ремарка «На західному фронті без змін» («Im Westen nichts Neues», 1929), «Три товариша» («Drei Kameraden, 1936»), Е. Хеменгуея «Прощавай зброє!» (« AFarewelltoArms», 1929), Р. Олдінґтона «Смерть героя» («DeathofaHero», 1929»), А. Струга «Жовтий Хрест» («ŻółtyKrzyż», 1932-1933), І. Ванчури «Поля пахоты и войны» («Pole orná a válečná», 1925») та ін. З другого боку, «Книга забуття» перегукується з творами про Другу світову війну, зокрема, з повістями та романами В. Астаф׳єва («Пастух и пастушка», «Последний поклон»), В. Бикова («Обелиск», «Знак беды», «Карьер»), К. Чорного («Млечны шлях»), В. Терет׳якова («Люди мы или нелюди»), Е.-М. Ремарка «Час жити і час умирати» («Zeit zu leben und Zeit zu sterben, 1954)»)та ін. І, нарешті, перебуває в діалозі з творами про афганську війну – романом О. Єрмакова «Знак зверя», документальною книгою в жанрі голосів С. Алексієвич «Цинковые мальчики» та ін. Але, коли йдеться про багатоголосся в «Книзі забуття», слід враховувати те, що діалог, який веде цей твір з антивоєнними творами різних часів і літератур, складний за своєю структурою, тому що в дискусію вступає не лише автор роману, з його реальним діалогом, котрий на думку М. Бахтіна «…омывает все монологические и условно-диалогические формы» [див. детально:2, 212]. У діалог вступають і його герої.
Для вираження своїх ідей та зображення подій і героїв твору, письменник модернізував сам жанр роману, котрий підлягає теоретичному його осмисленню, що, у свою чергу, має стати свого роду інструментом для осягнення художньо-філософських глибин «Книги забуття»,
Афганська тематика стрижнем проходить майже через усю творчість В. Слапчука: з нею він рішуче входить у красне письменство яскравим поетичними словом. Одна за одною виходять збірки поета – «Як довго ця війна тривала» (1991), «Навпроти течії трави» (2001), «Дзвін із червоною зіркою» (2009) та ін. Невдовзі письменник починає звертатися до Афгану і в прозових творах. Серед них трикнижжя, яке В. Слапчук – «прихильник містких, метафоричних назв» [102] – озаглавив «Птах з обпаленим крилом» (2002). Ця назва як метафоричний код, здається, містить все – і те, що було пережите, і те, що продовжує переживати солдат, котрому пощастило повернутися з безглуздої війни… Але нанесені йому війною рани продовжують ятрити не лише тіло, а й душу.
Звичайно, тематичний діапазон письменника широкий, але і там, де про війну не згадується, вона нагадує про себе час від часу так чи інакше – іноді навіть самим тільки способом художнього зображення життєвих подій. Наприклад, «десант мурашок-розвідників висадився на територію його штанів»[190]. Таке порівняння закономірно виникає лише в уяві людини, що пройшла шляхами бойових дій. Саме такою людиною й є В. Слапчук, який, гостро пам’ятаючи про ті пекельні події, залишається бійцем і який мужньо розвінчує псевдоромантику війни та її псевдоестетичні прикраси, чим стає суголосним насамперед з Е.-М. Ремарком. Має рацію Є. Баран, коли зауважує:
«…у світоглядній і естетичній платформі Василя Слапчука домінує “погляд воїна” – отого українського козака-характерника, який може зрозуміти всіх й прийняти все, тільки не зради світу, який він покликаний нести в собі і зобов’язаний захищати» [1, 16].
Ця думка критика певною мірою є ключовою для розуміння роману «Книга забуття», котрий виводить на новий етап висвітлення афганської війни. Крім того, слід зауважити, що слово воїн відносно В. Слапчука вміщує в себе ще й досвід, котрий надає письменникові право переконувати людство в потребі змінити безперспективне й злодійське мислення війною на конструктивне мислення миром. Ось чому його новий роман не є простим продовженням розвитку теми: «Книга забуття» стає на рішучий захист гуманізму. Події, що відбувалися в Афгані, тепер під пером В. Слапчука постають в новому ракурсі – в безкомпромысному протесті проти нелюдськості та у надзвичайній щирості у своєму зверненні до читача. Розмова має відбуватися від серця до серця без будь-яких перешкод.
«Коли я зрозумів, – пише В. Слапчук, – що новели межуватимуть із монологами автора, то перша фраза, яка мала засвідчити присутність письменника-творця, мусила звучати так:
“Вимикаю комп’ютер”.
І наступним рядком:
“Цю річ я мушу написати від руки”.
З цих слів читач повинен здогадатися, що роман, який я розпочинаю, відрізняється від всього написаного мною, настільки, наскільки приватний лист відрізняється від офіційного, мені здається, літери, написані від руки, оживляють текст, зближуючи адресата з адресантом». Із перших слів читач мав зрозуміти, що автор виділяє цей роман, цю тему курсивом, а відтак і перейнятися цим авторським ставленням… [4, 10].
Проте слапчуківські акценти на авторському ставленні до війни, на розмислах про неї зрілого мужа не треба сприймати як його відмову від того, що було створено ним раніше. Навпаки – цей роман притягує до себе смисли попередніх творів. Все, написане В. Слапчуком про афганську війну, складається тепер у цілісність єдиного ліро-епічного гіпертексту, який чекає на своє видання однією книгою, можливо, у трьох томах. Головним простором цього гіпертексту постає обпаленанескінченною для солдатавійною його душа, що стала воєнним трофеєм [див. Детально:4, 14].
Образ солдата / трофея документується письменником. Невипадково В. Слапчук звертається думкою до початку свого літературного шляху, коли йому здавалося, що нарешті ця війна залишилась у минулому. Але невдовзі він зрозумів – війна назавжди з ним. І двадцять два роки потому, які відділяють першу збірку віршів від роману «Книга забуття», надають його авторові право стверджувати, що солдат-трофей війни є не фікцією, тобто витвором уявлень митця, а реальним фактом:
«Перша моя поетична збірка, – пише В. Слапчук, – називалася “Як довго ця війна тривала”.
Якби я писав її тепер, то назвав би “ Як довго ця війна триває”» [4, 14].
Але якщо в ліриці над розмислами панували почуття, то у «Книзі забуття» навпаки роздум, осмислення того, що було та його наслідки, беруть гору над емоціями. І цьому слугує жанрова специфіка роману, яка полягає в його синкретичності, тому «Книга забуття» може бути визнана монологічно-поліфонічним романом, в котрому ключові позиції для розкриття гуманістичних ідей відіграє багатоголосся.
Дві різні за своєю організацією частини складають текст «Книги забуття»: одна з них побудована за принципом монологічного роману, друга – поліфонічного. Такий поділ, звичайно, є умовним, тому що діалогічність присутня в монологічній частині твору, и навпаки – монолог в діалогічній.
Романнийтекст будується за монологічним принципом тоді, коли всезнаючий автор безпосередньо зображує події, які відбуваються в Афганістані.
А риси поліфонічного роману «Книги забуття» набуває тоді, коли автор розмірковує про війну. І в цій частині тексту він уже не стільки наратор, скільки учасник віртуального діалогу, що точиться між ним та іншими письменниками, які пройшли через війну. І там, де йдеться про світоглядні проблеми, наратор постає серед інших героїв на рівних правах.
На перший погляд ці два підходи не можуть бути реалізовані без утрати цілісності самої конструкції твору, яка за цих умов має просто розпастися надвоє. Проте цього не відбувається: структура роману гармонізована вже самою постаттю автора / наратора, котрий водночас є протагоністом у структурі художнього цілого.
В. Слапчукові вдалося досягти бажаної гармонізації тексту тому, що він створив такий образ автора / наратора, який переживає різні психологічні стани:
– стан вторинного переживання свого минулого – спогади про воєнні роки, їх події;
– стан осмислення цих подій;
– стан бажання, розповідаючи про страшну правду про руйнуючу силу війни, змусити людину замислитися над цим.
Письменник спирається на діалогічність мислення, на ту властивість психіки, на яку, характеризуючи свого героя, звернув увагу ще М. Горький у романі «Жизнь Клима Самгина»:
«Художественная литература являлась перед ним (Климом – Л. О.) как собеседник, с которым можно было спорить молча, молча смеяться над ним и не верить ему» [3, 10].
Для слапчуківського автора / наратора такими «співрозмовниками стали» письменники Ромен Гарі, Ернест Гемінґвей, Андрій Бітов, Вільям Фолькнер, Фредерік Стендаль, Лев Толстой, Олесь Гончар, Юрій Яновський, історик Леонід Гроссман, кінорежисери М. Михалков і Ф. Бондрачук та ін. Але на відміну від горьківського персонажа автор / наратор В. Слапчука не суперечить іншим авторам мовчки, не сміється над ними і не ставиться до них з недовірою й не знебарвлює їхніх думок. Навпаки – він не лише «озвучує» їхні голоси, а й відтіняє їх додатковою проблематикою, висловлюючи контроверзійні думки, що викликають багато почуттів, іноді сугестивного характеру. Така дискусія автора / наратора пронизує весь текст. Як доказ достатньо згадати два розділи «Книги забуття» «Здрастуй, зброє!» та «Демони хоробрості й страху», де порушується питання про місцезнаходження збудників, що призводять до війни:
«Ми – доходить висновків у своїх роздумахавтор / наратор (він же й головний герой), – шукаємо причин своїх маленьких і великих, домашніх і вселенських воєн іззовні, натомість вони всередині нас, Жан-Поль Сартр підтвердить» [ 4, 287].
Вираз «причини … воєн … у середині нас» по сутності своєї є своєрідною парафразою визначення психологічного стану – «мислення війною», яке – на рівні підсвідомості – виявляється вже у ранні дитячі роки. Зародки цього мислення виникають з бажання оволодіти бажаним силою, якщо воно належить не тобі, а іншому, який не хоче з тобою ділитися. Спочатку – це цукерки, як у розділі «Бджолиний Бог», що ледве не спричинили бійку між малятами, и лише потім замість цукерки з’являється інша спокуса, котра рядиться в шати геополітики. Не випадково письменник розгортає конфлікт між дітьми по сценарію виникнення і розвитку воєнних дій:
«Миколка озирається на Мітьку, шукаючи в нього захисту.
– Цукерку маєш? – запитує Мітька.
Миколка лапає себе по кишеньці.
– Є! – вигукує зраділо. – Маю. Во, – видобуває карамельку.
Мітька недбалим рухом розгорнув її і кинув за щоку. Федько та Стьопик на ходу прилипли до цукерки заздрісними поглядами, і коли вона зникла у ненаситному роті, якому бракувало переднього зуба, синхронно ковтнули слину.
– Соводка? – не втримався Стьопик, у тій надії, що, можливо, Мітька здогадається й, відкусивши шматочок, дасть покуштувати.
Його крихка надія розбивається об залізобетон Мітькової відповіді:
– А тобі шо до того?!
Мітька не бажає ділитися своїми цукерками. Але Стьопик не вгаває.
– Мозе в тебе се одна є? – звертається до Миколки, зазираючи в очі; вигляд у нього облесливий і запобігливий, якби в Стьопика був хвіст, то він би ним зараз вертів, наче песик.
– Як є, то не для тебе, – так само грубо каже Мітька.
Мітька – ватажок, всі хлопчаки це визнають. Він найстарший і найдужчий, відтак був би останнім дурнем, якби не вмів із цього скористатися. Проте і вожак змушений враховувати усі обставини. У повільного й тихого Федька є старший брат, якому той може пожалітися. Мазунчика Миколку взагалі не вигідно зобижати, позаяк лише він має велосипеда, лише в цього куркуляки кишені напхані різними ласощами, у такого вигідно бути покровителем. Стьопик у цьому плані найбільш незахищений, у нього ні старшого брата, ні ровера з цукерками. У нього тільки характер.
– Думаєс, тівки ти цукевки юбиш? – глипає він з-під лоба на Мітьку.
Мітька розцінює його слова як бунт.
– Дай йому в морду, – звертається до Миколки. – Щоб перекинувся.
Спокусливо розквитатися зі Стьопиком за всі завдані кривди, цей малий Стьопик ніколи не проминає нагоди позадиратися до Миколки, і хоч зазвичай далі словесних образ їхні конфлікти не заходять, все одно неприємно терпіти збиткування.
– Бий, я дозволяю, – під’юджує Мітька.
Миколка стискає кулаки й робить крок, стаючи впритул до Стьопика, дивиться йому в лице грізним поглядом. Принаймні йому хочеться, щоб погляд був грізним. Насправді ж, мордочка, яку він скорчив, доволі кумедна. Але Стьопикові зараз не до сміху, він схожий на зацьковане звірятко, яке не знає, чи то йому огризатися, чи кидатися навтьоки. Враз Миколчина рішучість кудись дівається, і хоч хвилину тому він був сердитий на Стьопика, зараз його кулаки самі собою розтискаються. Не зможе він ударити Стьопика. І не тільки тому, що побоюється, що той пізніше йому помститься (така думка майнула в його голові), але головним чином тому, що рука не здіймається. Якби Стьопик перший розпочав, а так…» [4, 47- 48].
У цьому життєвому сценарії – як формулу – визначено всі вузлові етапи початку, ходу і закінчення війни: спокуса (у когось щось) – заздрість і бажання мати щось – провокації – міра захищеності сторін – підбурення – дозвіл – бійка, яка не відбулася з моральних причин. У підтексті – виникаюча думка: війна – це переступ через мораль, війна є аморальною вже по своєї суті. Мислення війною веде до велетенського злочину, це порушення головної заповіді Христа: «Не убий!» А заголовок роману «Книга забуття» викликає в пам’яті «Книгу Буття» і думку: Буття відбудеться за умови тотального Забуття людиною самого мислення війною. Наскрізний характер цієї думки забезпечений системою образних зв’язків між всіма елементами романного тексту. Так, дитячий конфлікт, описаний у «Бджолиному Бозі», яскраво виявляє мотив постійної присутності війни і в мирні часи, мотив, котрий органічно пов’язує розділи, побудованими за монологічним принципом нарації, з розділами, що мають поліфонічну структуру. Війна притаїлася у всіх сферах мирного життя, для того, щоб начебто зненацька вибухнути. Письменник образно зображує, як вона так чи інакше показує своє обличчя то в узагальненому, тобто будь-яка війна («Запах солдатської шинелі»), в конкретному вигляді афганської бойової буденності («Хвилювання місцевого значення»). Про її присутність у людській психіці взагалі говорять самі назви, котрі асоціативно спрямовують свідомість на воєнні події. Все це підводить, набираючи надзвичайну емоційну силу, до того, щоб думка Жан-Поля Сартра викликала ефект вибуху в кінці роману.
Стверджуючи, що «причини … воєн … у середині нас», В. Слапчук у «Книзі забуття» спирається на авторитет Жан-Поля Сартра. Проте мета посилання на нього не обмежується потребою підтвердити правоту авторських думок, висловлених у романі. Основні положення філософа: «У ній (у війні. – Л. О. ) немає нічого від того, що звалюється на людей іззовні, на кшталт абсурдного смерчу … Варто бачити в ній не зло, котре хтось мені чинить, а зло яке в мені сидить. Війна – це я», – слугують раптовим осяянням для автора / протагоніста, який усвідомив цю істину сам і змушує усвідомити її так само іншим:
«Так, війна – це я!
А тепер усі хором повторюйте за мною: “Війна – це я”
Чи, може, хтось думає, що він непричетний?
Війна – це я. Війна – це я» [4, 267].
Так майже беззвучно звучить нестерпний крик пораненої душі і набирає надзвичайної сили експресивність фрази: Чи, може, хтось думає, що він непричетний?
Завдяки широкій інтертекстуалізаці тексту і зіткненню думок / розмислів Я–автораз розмислами Я–Іншого іноді здається, що дискусія, викликана війнами, точиться безупинно, притягуючи до себе письменників, філософів, істориків,політиків, котрі міркували над темою війни в різні епохи – не є винятком і Біблійні часи. У такий спосіб створюється враження, що вічний образ війни, пульсуючи, на кожному витку існування людства, начебто повертається й повертається на круги своя, але при цьому неповторюється.
Вступаючи в таку дискусію, автор «Книги забуття має на меті, по-перше, дійти правди і знайти відповідні способи її вираження; по-друге, долучити до дискусій читача, стимулюючи його думку. Не випадково В. Слапчук завершує свій роман зверненням до нього.
Монолог автора, у котрому, говорячи словами М. Бахтіна, очевидна «установка на максимальную понятность, на всенародную понятность» [2, 210],письменник прагне досягти повного взаєморозуміння з читачем, має складну структуру. Цей монолог, завдяки інтертекстуальним вставкам, вбирає в себе голоси інших людей. Важливо зазначити, що інтертекстуальні вкраплення в слапчуківському тексті не є звичним цитуванням – це голоси, які, зберігаючи свою самостійність, створюють ситуацію для виникнення інших, читацьких голосів, котрі мають зазвучати вже поза межами тексту. Іншими словами, В. Слапчук створює у тексті таку систему озвучення голосів, яка здатна перетворити для читача у співрозмовника не лише роман «Книги забуття», а й твори тих багатьох авторів, про які в ньому йдеться. І такі взаємодії з читачем розгортаються із самого початку:
«Я ще не розпочав писати, – пише В. Слапчук, – а вже зробив величезний крен у бік пафосу. У багатьох випадках пафос і є тією ланкою, яка з’єднує війну з літературою, оскільки і війна, й література незалежно одна від одної експлуатують пафос із максимальною віддачею, то при їх єднанні виникає відчутний його надлишок, що зовсім не здорово, і я хотів би уникнути цієї пастки, а прикладів, на яких можна повчитися – чимало. Зупинюся на найяскравішому. Ось що написав Ромен Гарі (цитата з роману “Білий пес”): “Я дуже люблю Гемінґвея як письменника, але не можу не сказати, що він створив безглуздий і небезпечний міф: міф про вогнепальну зброю і мужню красоту вбивства”. Якщо хтось думає, що Ромен Гарі – хлюпик-інтелігент, якого звільнили від служби у війську, зважаючи на фізичну й моральну непридатність (часом зустрічаються такі суто письменники) – аж ніяк. Гарі не тільки талановитий, вишуканий письменник і дипломат; під час Другої світової війни він був льотчиком і воював у складі ескадрильї “Лотарінгія”, за мужність і героїзм його було відзначено хрестом Визволення та орденом Почесного Легіону»4[, 10].
Структура цього уривку, що передає напругу складних діалогічних відносин, характерна для слапчуківського роману: спочатку звучить голос автора: «Я ще не розпочав…», за ним слово бере Ромен Гарі, котрий акцентує увагу на позиції Е. Гемінґвея, і нарешті – знову голос автора «Книги забуття», але спрямований вже на читачів творів англійського та американського письменників, на їхню реакцію: Якщо хтось думає…
Діалог відбувається в двох часопросторах: реальному та віртуальному.
Діалог, що триває у реальному просторі, – це діалог з дружиною Дайтою – важлива і багатофункціональна гілка в сюжеті. Насамперед Дайта, образ повнокровний, зі своїм поглядом, водночас певною мірою персоніфікує абстрактного читача. Читач, про якого не забуває автор / наратор, – звернення до нього и припущення його реакцій – нерідко виникає в тексті книги.
Діалог, який виникає у віртуальному просторі, це – діалог з тими судженнями, що зафіксовані в різножанрових творах письменників, котрі пройшли через війну з режимом диктатора Франка в Іспанії, Першу та Другу світові війни ХХ ст. та ін. Діалогічні відносини такого типу дозволяє ввести «Книгу забуття» в широкий контекст антивоєнної художньої літератури.
Отже, «Книга забуття» – це книга про минуле, яке залишається нашим сьогоденням, це книга про минуще і вічне, про життя буденне і Буття в найвищому його духовному сенсі.
«Книга забуття» – це книга попередження: письменник переконує людство в потребі змінити мислення війною на мислення миром. Щоб уникнути глобальної катастрофи, людина змушена досягти високого рівня усвідомлення безперспективності воєн, стверджуючи в такий спосіб свою зміну в відношеннях до світу, покласти у підґрунтя цих відносин непорушний принцип збереження миру, сказавши: «Війна – це не Я, боЯ є мир». Для досягнення своєї мети В. Слапчук додався до модернізації роману, змінивши його жанрову структуру таким чином, щоб багатоголосся набуло особливої сили виразності і переконливості. До того треба підкреслити і смислотворчу значущість так званого мовчання у структурі «Книги забуття», яке криється між фразами, яке не до кінця розкриває свій зміст. Така недомовленість про щось важливе, про щось невиразне спрямовує до підтексту, провокує реципієнта до роздумів і самостійних пошуків відповіді на болячи питання, в тому числі й метафізичного плану. Мовчання в художній системі В. Слапчука – окрема тема, яка потребує подальшого детального дослідження.