Коли я скажу, що в усьому, чого досяг у своєму житті, значною мірою зобов’язаний кннжці, то буду дуже н е о р и г і н а л ь н и й, оскільки багато людей різних поколінь з цілковитим правом можуть повторити ці самі слова. Так, книжки творять особливості людських біографій, впливають на долі. Розумні й важливі книжки надають людському життю високого і благородного змісту.
Начитану людину ми впізнаємо відразу. Буквально – з перших слів. Вона і багато знає. У неї особливий і склад, і лад мовлення. Вона, як правило, інтелігентна й доброзичлива. Можна навести тисячі біографій людей, які, народившись глибоко в соціальних низах, не одержавши належного інтелектуального виховання від батьків, бо ті не могли його дати, все отримали від книги, стали її прекрасним творінням і зайняли вершини в соціальній і суспільній ієрархії. Саме книжка виконала для них роль соціального ліфта, який піднімає індивіда нагору.
Нині ж із глибокою тривогою помічаєш: книжка втратила своє незмінне впродовж століть місце серед суспільних пріоритетів. Виникла загроза варваризації. Власне, ця варваризація в нас – та, мабуть, не тільки в нас – уже розпочалася. Здається, вже двоє поколінь виросло без книжки (винятки не спростовують цієї небезпечної тенденції). Уся гуманітарна сфера опинилася у великій небезпеці. Маємо різке зростання кількості не тільки напівписьменних людей, напівспеціалістів, а й людей, які розминулися навіть з азами елементарної культури. Послухайте, що і як мовиться в парламенті. Прислухайтеся до розмов на вулиці чи у громадському транспорті. Поговоріть зі своїми знайомими. І проаналізуйте, чи виникає там тема книги, знання, освіти, інтелекту взагалі. Звичайно, люди говорять – і мають завжди й усюди говорити – про хліб насущний. Але нині мовиться не тільки – і не стільки – про хліб насущний. Говорять про чини, рейдерство, хабарі, кривосуддя, зрештою, про те, як обдурити ближнього й дальнього, як зігнорувати і потоптати закон тощо. І ви не скажете, що це – криве дзеркало нашого життя. Ви погодитеся, що це – безпристрасне дзеркало. Воно відбиває справжню реальність. Зауважте, років тридцять-сорок тому люди так масово дарували одне одному книжки. На Новий рік, на день народження і за всіх інших приємних оказій. Нині ця традиція майже вмерла. Нині дарують усе, що завгодно, окрім книжки. Книжка стала чимось на зразок анахронізму чи атавізму. Прикро, гірко, ненормально.
На моє тверде переконання, рятувати сьогодні книжку – це передовсім рятувати українську мову (щоб наша книжка таки мала читача), а також на рівні важливої складової державної гуманітарної політики прищеплювати суспільству потребу читання. Повернути книжці її важливе місце в ієрархії цінностей. Тільки комплексно, тільки системно підходячи до цієї проблеми, можемо зарадити загрозі деінтелектуалізації, а отже, й деградації суспільства.
Любомир БІЛИК,
директор Чортківського державного медичного коледжу
«Літературна Україна»
Нарешті «прорвало»?
На жаль, пан директор лише констатує – як це часто полюбляють робити наші «дорогі» нардепи з «верхньої» трибуни, – ФАКТ так званої варваризації (“…книжка втратила своє незмінне впродовж століть місце серед суспільних пріоритетів. Виникла загроза варваризації. Власне, ця варваризація в нас – та, мабуть, не тільки в нас – уже розпочалася.”) Неоригінальний він і в тому (в чому сам щиро зізнається), “що в усьому, чого досяг у своєму житті, значною мірою зобов’язаний кннжці”. Але забув чомусь пояснити, ЧОМУ саме цю “варваризацію” ми зустрічаємо на кожному кроці, зокрема, і в навчальносу закладі, який він очолює і зробив для його розбудови досить багато. Але разом з цим і в його закладі, – і ризикну навіть не лише припускати, а й стверджувати, оскільки маю свій досвід спостереженнями за тими, кого ми часто занадто пафосно називаємо будівниками незалежної України, – та в усіх навчальних закладах міста, наші учні-студенти НЕ ЧИТАЮТЬ книжок. Одразу зауважу, що якщо бути точним, то вони все ж читають, але це читання – «об’язалівка», а тому не має системного, регулярного характеру. То в чому ж ПРИЧИНА такого, перепрошую за сленг, пофігізму з боку нашої учнівсько-студентської молоді щодо книгочитання і книгоповажання? Якщо коротко, то причина полягає в тому, що самі вчителі (це в першу чергу стосується тих, хто викладає гуманітарні предмети – мову та літературу, як рідну, так і зарубіжну, історію, географію – не читають і майже не орієнтуються в тому, що відбувається в сфері сучасного книговидавництва. Рідко хто з них може порадити своїм учням і студентам, що із сучасної чи класичної – позапрограмової! – літератури почитати варто, а чого читати не варто. Адже не секрет, що в країні висадився разом з «десантом трійочників» і «десант графоманів».
Згадуючи «старі добрі» часи совдепівської шкільної освіти, не можу не сказати, як я та мої однокласники – навіть затяті “трійочники”, які були не рівня теперішнім! – ходили до бібліотеки, щоб взяти “дефіцитну” літературу. Частіше читали зарубіжну: Жуль Верн, Фенімор Купер, Джек Лондон, О*Генрі, Ернест Сетон-Томпсон, Олександр Дюма, Віктор Гюго, Девід Селінджер, Жорж Сіменон, Артур Конан-Дойль, Герберт Уеллс, Марк Твен і багато інших – всіх не перелічити, – позаяк зарубіжну тоді в радянській школі не викладали. Шкода лише, що більшість творів зарубіжних авторів були переважно в російському перекладі. Читали ми, звісно ж, також і свою рідну українську (позапрограмову) літературу, і російську. Чекали ми на ці дефіцитні книги – оскільки вони були “на руках” – днями, тижнями, а часом і місяцями. Зачитані вони були “до дірок”. Крім цього, в школі вчителі навчали нас їх (книги) “лікувати”, тобто, ремонтувати (підклеювати, зшивати). Тобто, ВИХОВУВАЛИ нас ПОВАЖАТИ і КНИГУ, і тих, хто її написав, і тих, хто її надрукував і видав.
Є досить зухвала надія на те, що наші «майбутні будівники» колись таки «наситяться» соцмережами та Інтернетом – цим віртуальним ерзацем духовного – і самі – «з голодухи духовної» – почнуть читати КГИГУ, щоб розім’яти свої мізки СЛОВОМ і ДУМКОЮ, як це роблять спортсмени зі своїми м*язами. Але коли це станеться? Та й чи станеться колись?
Можна ще й згадати про самоосвіту викладачів, яка була добровільно-примусова в ТІ часи. Проте, ЗАРАЗ нерідко від них можна почуте «вселенське» скиглення щодо дорожнечі КНИГИ. Але ж є, врешті-решт, бібліотека, до якої, як з’ясовується, так важко дійти. Вона ж бо ДЕСЬ на краю світу… . Так і хочеться спитати таких викладачів: «А, може, ви помилились дверима, і не туди увійшли?» А поки що наші «інженери людських душ» хизуються один перед одним, в кого вищий «чвурак», в кого новіша модель «мерса», в кого глибший басейн, чи престижніший песик чи кицька «неземної» породи. Якби про це сперечались працівники торгівлі, підприємці, чи «офісні планктони», то було б це не дивно і не так сумно, але ж, здається, приїхали… Щоправда, на пишномовні та напівграмотні «прівєтствія» та «пожеланія» в соцмережах в наших високоосвічених словесних дамочок і панянок часу ЗАВЖДИ вистачає. КНИГА ж нехай почекає… на друге пришестя «новітніх» варварів.
Можна, звичайно ж, заперечити такому песимістичному (чи все ж реалістичному?) експрес-аналізу та прогнозу, але зайшовши в найближчу книгарню – яких, до речі, не так вже й багато і які в той же час переповнені як сучасною, так і класичною літературою, – розумієш, що «ЩОСЬ прогнило в данському королівстві». І сталось це не вчора…І все ще продовжується це «гниття».