У 17 років я почала зустрічатися з хлопцем із сусіднього села. Про своє кохання він сказав першим. Потім були два роки армії, листи від нього, які отримувала майже щодня… Я також писала йому про себе, у мене склалися добрі стосунки з його батьками та сестрою. І ось він прийшов з війська. Ви навіть не уявляєте, як я чекала цього дня! Але щось сталося. Його батьки кардинально змінилися у ставленні до мене.
Мабуть, невістка без багатого приданого їм не була потрібна. Вони всіляко почали налаштовувати свого сина проти мене, і врешті-решт перемогли.
Тільки моя подушка знає, скільки сліз я виплакала. Хотіаа навіть покінчити з життям. Але мене врятував мій брат… З цього часу в мене почалося нове життя – сіре, одноманітне, за інерцією.
Але, як кажуть, час лікує. Це тепер я розумію, що тільки заліковує. Я вийшла заміж, він одружився. Чоловік у мене дуже добрий, за 20 років спільного життя він мені жодного поганого слова не сказав. Обожнює дітей, їх у нас двоє. Але я ніколи по-справжньому його не кохала. Поважаю, ціную, але не люблю.
Часом готова себе розірвати на шматки за це. Але нічого не можу з собою вдіяти. Виходила заміж, лягала в сімейне ліжко, народжувала дітей, а думала про іншого. Як це важко бути актрисою у власній сім’ї.
Дехто каже, що немає кохання на відстані. Але ж я знаю, що є. Я люблю свого першого хлопця. Життя у нього не склалося. І хоча він і досі з дружиною, коханням там і не пахне. Я особливо цим не цікавлюсь, але в селі важко щось приховати. Так склалося, що мені часто доводиться зустрічатися з його батьками. І я відчуваю, що мама приховує якусь образу. Мовляв, це я наврочила або прокляла.
Але я перед Богом клянуся, що ніколи не бажала йому зла. Я його настільки сильно кохала, що навіть молилася за його здоров’я. Сьогодні я шкодую лише про одне, що колись, багато років тому, я не наважилася на близькість, шкодую, що не вкрала його часточку. А я так хотіла мати від нього дітей! Але тоді я переживала за те, що скажуть люди… Навіщо?”