Вчора переглядав свою кореспонденцію і випадково зазирнув мені ув очі пожовклий від часу лист чортківської заробітчанки Галини Дешевої, з якою я інколи спілкувався, коли ця молода жінка працювала в районній лікарні. Галина писала добрі вірші, відзначалася ясним розумом та веселою вдачею. Перечитав її звістку з далекої Іспанії і на душі стало млосно, згадалися слова Василя Стефаника: «Доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла».
Володимир Погорецький.
Терниста дорога щастя
Доброго всім дня, дорогі мої земляки!
З далекої Іспанії засилає вам звісточку Галина Дешева. Давно збиралась написати, та проблеми перших місяців перебування за кордоном завжди заважали. А це одержала від своїх дітей літературний альманах Чортківщини “Сонячне гроно” і відчула, що не можу далі чекати, наче чим завинила перед вами. Велике спасибі, любі друзі, за дарунок. Це найдорожче тут для всіх нас, відірваних від рідної землі.
Дуже приємно було побачити обличчя чортківчан, близьких тобі людей і познайомитись з їхньою поезією. Ще раз низько схиляюсь перед працею колективу, адже для створення альманаху потрібно було прикласти чимало зусиль і часу. Велика вдячність зокрема п.Погорецькому.
Виповнився вже рік, як я залишила рідну домівку. На такий одчайдушний крок – їхати у засвіти – нас штовхає вимушена необхідність. Полишаючи роботу, батьків, приятелів, дітей, ніхто не знає, чи повернеться назад живим додому…
Роки, викреслені з життя… І водночас всепотрібності оскома гнітить настільки, що сил немає жити, піднімати на ноги тих, кого пустила на світ, не кажучи про похилих родичів, яким від нас нічого не потрібно, окрім ласки та уваги. А ми ці почуття віддаємо чужим батькам і матерям. Оце дійсно велика біда! Кажуть, що за гроші можна купити все. Але є на світі дві цінності, які не залежать від рахунку в банку, – це Здоров’я і Любов. Решта речей в сучасному існуванні людини чомусь вимірюється кількістю купюр. Заради майбутнього дітей і внуків ми йдемо на зміну життєвого устрою. Дуже гірко. І не описати, як рветься серце і мордується душа при одній згадці про дім. Єдине рятує від розпачу – нас багато. Підтримуємо один одного, допомагаємо, радіємо і плачемо разом й молимо Бога про щасливе повернення додому.
Проживши значну частину свого життя, час від часу гортаєш сторінки долі, переоцінюєш вчинки, рахуєш помилки. Особливо відчуваєш велику провину перед батьками. Боляче до сліз низько кланятись щомиті, не раз стояти на колінах та цілувати чужу сеньйору частіше, аніж рідну матір. А мамі за життя не було часу приділити стільки уваги. І в останні роки не завжди хотілось слухати мудрих порад (мовляв, сама вже бабуся). Недурно кажуть, що лише, коли втрачаєш, тоді відчуваєш, саме далеко від дому ціна Любові надзвичайно дорога. Ніхто в житті мене так не любив, як моя мама. Маленька жінка з великим серцем віддала своїй єдиній доньці все, що могла, і ось я хочу, як кожна жінка-мати, щось також зробити для своїх дітей. Прийшла моя черга – вік короткий, а сил і часу мало…
Ніяк не можу звикнути до свого становища, наче сама собі підрізала крила. Адже я більше половини життя пропрацювала в медоб’єднанні. У мене там маса друзів. Усе залишилось позаду, в минулому. Я дуже боюсь втратити їх. Часто дзвоню, контактую при потребі з моїми дорогими лікарями. “Швидка допомога” по телефону набагато помічніша, аніж чужі пігулки. Я хочу через ваш часопис передати всім вітання, подякувати за хороше ставлення. Як не крути, та наші медики найкращі!!! Низький уклін їм всім, всім медикам району. Я за всіма дуже сумую і дуже всіх люблю!
З повагою – Галина ДЕШЕВА, м.Мурсія (Іспанія)
Галина Дешева
ПРОБАЧ, КРИНИЦЕ…
Криниця згорблена
Схилилась до землі,
Мов та бабуся, змучена роками.
Жорстокий світ: колись були малі
І ось життя старіє разом з нами.
Не так давно до дна ланцюг летів
І повні відра сонця ми черпали.
Ніхто тебе образити не смів.
Та й від людей такого не чекала.
Засмічена, закидана майном.
Не відгукнешся вереском дитячим.
Камінням скуте срібночоле дно
Очима висохлими за минулим плаче.
На бездоріжжі, обабіч села.
Покрита мохом, чорна, як могила.
Стерлися з пам’яті батьківські слова
І пісня неньчина зів’яла і безсила.
… А цвів садок, і бавились хрущі –
Жива вода в жасмінових обіймах.
Бездушно скривджені й зневажені ключі!
Хто ваше золото на білий світ підійме?
Щоб заіскрилось дзеркало зірниць.
Як кров землі, знівеченої часом,
Я перед совістю упаду долілиць –
Пробач, кринице, за безтурботність нашу.