Доброта і порядність, вихованість і чемність у поводженні з людьми були притаманні моїй односельчанці Марії Петрівні ДАНИК з раннього дитинства. Вже так повелося, що кого Бог любить, того й випробовує на стійкість. Батько в своїй Марусі душі не чув, бо успадкувала його добру та лагідну вдачу, а від матері — ласку й почуття гумору. Виростала в добрій сім’ї, де працю шанували понад усе. Скільки себе пам’ятає, завжди вишивала і співала, дарувала усім вишивані сорочки, щоб вдягали і не цуралися своєї найдорожчої святині — України.
У 16 років Марія вийшла заміж за Степана — доброго та порядного хлопця з багатодітної родини. Було це в грізні роки Другої світової війни. Встигла подарувати йому первістка Петруся. Чоловік пішов на війну і більше не повернувся додому. Осиротіла Маріїна хата. Єдиною радістю, єдиною волосинкою, котра тримала її на цьому світі, був синочок. Задля нього і ним жила.
Тяжкі то були часи, проте Марія не нарікала на долю, приймала усі її випробування з покірністю і гідністю. Плакати дозволяла собі лише ночами, коли син не чув, а вдень співала та мережила полотно – більше чорними, ніж червоними нитками. Ніколи ніхто від Марії не чув лихого слова, ніколи не помічав її у заздрості. Завжди привітна, гостинна, відкрита серцем для людей.
Голодний 1947-ий особливо тяжким був для неї. Жінка, котра й крихти чужого ніколи не взяла, таки зважилася задля сина піти з мішечком до розбитого млина, щоб набрати там трошки пшениці на хліб. Багатші возами крали та возили, і совість їх не мучила. Вона ж, притиснувши той скарб до грудей, бігла додому. І так пекла та схована пшениця, що ладна була крізь землю провалитися від сорому й безвиході. Хтось лихий побачив тоді Марію і доніс. Уже наступного дня її заарештували, побили, але найгірше — розлучили з Петрусем. Чортківська тюрма з холодною бетонною долівкою і нескінченні допити, холодний карцер з водою і ненависними щурами, високо вгорі загратоване віконечко і …безвихідь. Плакала, молилася не за себе, за сина, бо як він без неї. Задля нього витримала всі знущання і приниження, а вижила, бо мусила жити. Суд виніс вирок: робота в шахті. Штовхала важкі вагонетки, терпіла і мріяла, як пригорне до грудей Петруся… Не відала, що захворів він і помер, так і не діждавши пригорнутися до неньки.
З пекла одного потрапила в інше, сповнена розпачу, гіркоти втрати… Здавалося, навіть стіни пам’ятали Петрусів голос, а вітер щораз обдурював зболене материнське серце, стукаючи гілочками в шибку. Тепер вона зосталася сама-самісінька на всенький білий світ. Працювала в колгоспі. Автоматично виконувала тяжку й чорну роботу, була лагідною, але в очах читався великий сум. Допомагала всім добрим словом чи порадою, а ще — вишивала сорочки для людей, співала над ними, щоб той, хто носитиме, був щасливим…
Ганна МАТІЙЧУК.
с. Більче-Золоте Борщівського району