Ніхто не питав у 18-річного Сергія Лісового (нині голови Тернопільської обласної організації Спілки ветеранів Афганістану) хоче він йти на війну чи ні.

Просто юнак відзначався міцним здоров’ям та відмінною фізичною підготовкою і доля через те, мабуть, зупинила свій вибір саме на ньому. В його біографії немає нічого особливого: закінчив школу, встиг попрацювати небагато часу на сезонних роботах і згодом призвався до армії. Склав присягу захищати тодішню Батьківщину і доля покликала його в Афган. Сергій Лісовий добре замам’ятав цю дату — 13 листопада 1987 року — адже саме цього дня він прибув в охоплений війною Афганістан.
Сергій служив у провінції Кундуз, в мотострілецькій дивізії. Туди його підрозділ доставили повітряним траспортом. Посадивши в літак близько 60 солдатів, спочатку їх привезли в узбецьке місто Термез, а звідти вже відравили в Кундуз. Переліт здійснювали вночі, адже вдень було вкрай небезпечно — могли потрапити під обстріл душманів.
Перші враження юнака, який знав про війну лише з книжок та кінофільмів, звісно, психологічно були надзвичайно важкими. Хлопець мав можливість потрапити у розвідувальний батальйон, за станом здоров’я був цілком придатний для цього. Однак, мусів, хоч недовго, відпрацювати кухарем на заставі, бо ще у Львові пройшов короткий час військову «учебку» у школі поварів. Минуло три місяці, він звик до умов нового життя і його перевели оператором-кулеметником на БТР в окрему вогнеметну роту. І тільки після цього Сергію довелося сповна відчути всю небезпеку та тягар сучасної війни. Хлопці-вогнеметники брали участь у бойових операціях чи не щодня. Сергій Лісовий служив на заставі №114. Він супроводжував колони солдат, виїжджав на бойові завдання, опинявся на реальному полі бойових дій. А це приносило ще більше тривожних відчуттів та переживань… З кожним супроводом колони радянські бійці знали, де могли бути влаштовані засідки. Але жоден супровід не обходився без обстрілу зі сторони моджахедів. А, отже і без жертв. Увечері солдати заступали на бойові чергування — охороняли підступи до аеродрому Кундуз. Доводилось воювати і з бойовиками Ахмет-Шаха Масуда. Ходили чутки, що радянські солдати застрелили одну з дружин цього польового командира і тому він з особливою ненавистю і жорстокістю воював проти радянських військ.
За час служби в Афгані у Сергія Лісового в жорстоких боях загинуло багато побратимів. Важко й нестерпно було бачити, коли до застави почергово зносили їхні тіла. Загинув Ярослав Скрипалєв, з яким вони разом призивалися до армії. А ще Сергій Лісовий з болем пригадує загиблого Олексія Горбунова. На товариша був уже підписаний наказ про повернення додому. І буквально напередодні вильоту з Афгану Олесій загинув. Його мати до останнього не знала, що хлопець воював в Афганістані, адже юнак завжди писав у листах, що служить у Монголії, де все ж таки було відносно спокійно.
Сам Сергій Лісовий також часто опинявся на волосину від смерті. Останній і найнебезпечний випадок трапився саме перед виведенням радянських військ. Його та водія відправили на переговори з душманами. Радянських солдат було тільки двоє. А їм назустріч вийшло десь біля двохсот озброєних до зубів моджахедів. До цього часу Сергій якось не замислювався, що буде завтра. Але коли от-от маєш повернутися з війни додому, власне життя починаєш цінувати, як ніколи. Однією ногою вже дома, а тут ще таке випробування. Та, дякувати Богу, ці переговори пройшли досить успішно…
Свідомо на вбивство ворога Сергій ніколи не йшов. Та коли потрапляв під шквал моджахедівських куль, то, звісно, змушений був відстрілюватися, щоб не загинути самому і не підставляти побратимів. В шалі бою важко зрозуміти, чи саме твої кулі й гранати знищували ворога. Та про це ніхто й не замислювався. Всі хотіли тільки одного – вижити. Тож навіть сьогодні він не береться стверджувати, що хтось насправді загинув від його кулі.
Не зважаючи на всі жахливі та трагічні картини, які доводилось побачити і пережити Сергію Лісовому, про Афганістан у нього залишилися і приємні спогади.
На вже згаданій заставі були всі зручності для нормального життя й повноцінного відпочинку. Там навіть було футбольне поле, на якому організовували спортивні турніри. Із харчуванням проблем не було. Та й воду вчасно привозили, хоча в афганських безкрайніх пустелях вона була на вагу золота.
Під час служби Сергій Лісовий зумів знайти спільну мову і з місцевими жителями. Біля застави довгий час проживав чоловік на ім’я Алім. Радянські бійці називали його “бача”, що означає друг, товариш. З ним навіть співпрацювали — займатися своєрідною комерцією. Виглядало це так – до застави приїжджала “автолавка” і за зароблені чеки радянські солдати могли щось собі придбати. Як зараз пригадує Сергій, тоді він заробляв 27 “чеків”, і там на них набирав усіляких “делікатесів” — кока-колу, цукерки тощо. І, коли наступала ніч, вони з Алімом таємно йшли по вже знайомій “чистій” стежці, адже довкола були міни, і продавали це все місцевим жителям. Командування дивилося на такий “бізнес” солдатів крізь пальці. От тільки продаж зброї, навіть одного патрона, були неприпустимими і жорстоко каралися. Сергій Лісовий вже мав повертатися додому “на дембель”, тож збирав гроші, щоб матері та племінникам привезти подарунки.
13 листопада 1988 року Сергій Лісовий повернувся на рідну землю. Через рік одружився і став займатися підприємництвом. Тепер учасник бойових дій проживає в смт Березовиця, що під Тернополем. Починаючи із 1999 року він — заступник голови обласної спілки ветеранів Афганістану. Чим більше літ минає з часу повернення з війни, тим виразніша ностальгія по Афгану. Досі сняться сни, у яких він по-новому переживає, здавалося б, такі далекі відчуття та враження. Не покидає бажання ще хоча б раз поїхати в Афганістан, але туристом… Може, колись.

Уляна Мовчан, “Золота Пектораль”.
2009 р.