Михайла Слабошпицького дехто називає сірим кардиналом української літератури. Мовляв, його наче на горизонті непомітно, проте його вплив на її розвиток дуже і дуже значний. Він прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч.
Уже двадцять років є виконавчим директором Ліги українських меценатів. Займає посаду директора видавництва «Ярославів вал». Є співголовою координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. 18 років секретарює в раді Національної спілки письменників України. Автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання і повісті для дітей, біографічна проза.
Михайло Федотович розповів, що на зустрічах йому ставлять різноманітні запитання. Зокрема, молодь, часто цікавлять подробиці письменницької праці.
— Якщо ви хочете зробити нещасними своїх близьких, то йдіть у літературу, — посміхається він. — Письменнику треба бути самотнім і не тероризувати близьких. У кожного літератора — свій метод роботи. Пригадую, колись я потрапив у будинок творчості письменників в Ірпені разом з Євгеном Гуцалом. Спостеріг, що через певнии проміжок часу прибиральниця виносить з його номера чимало пляшок. Я підійшов до нього та сказав, що така звичка може бути не надто корисною. На що він відповів мені, що в житті дуже ніяковий та сором’язливий. Коли він сідає за письмовий стіл та кладе перед собою листок паперу, то просто лякається його. Алкоголь же допомагав йому подолати страх і розкріпачитися. Або, наприклад, Тодось Осьмачка. Надзвичайно цікавий письменник. Страждав на психічну недугу. Але коли його арештували, став симулювати нервовий розлад. І це його порятувало. Потім він емігрував до Америки. Там йому видали унікальний документ, де було написано, що він український письменник, та вміщено прохання допомагати йому в пересуванні Сполученими Штатами. Це звучить майже неймовірно, але ця людина, котра знала англійську мову часів Шекспіра і не розуміла американської, вільно пересувалася США, у цьому письменнику допомагали всі. Навіть прикордонники допомагали перетинати йому кордон між Америкою та Канадою.
Михайло Слабошпицький зізнався, що має ваду — читає, читає, читає. Він пригадав, як колись завітав до Юрія Шереха — людини надзвичайно освіченої. У його помешканні не було телевізора. Юрій Шерех сказав, що відчуває, що ще не все прочитав, варте уваги, а тому не хоче витрачати свого часу. В читання є майбутнє, переконаний Михайло Федотович, адже й театру пророкували смерть із появою телевізора, але цього не сталося. Є щось ритуальне у спілкуванні з книгою, наголосив він. Тим більше, що сьогодні Україна має дивовижну літературу. І це – незважаючи на те, що відбувається навколо.
— Коли я бачу, як багато цікавих книг з’являється сьогодні, мені стає шкода, що не можу їх всіх перечитати, — зізнається Михайло Слабошпицький. — У сімдесяті роки, пригадую, в рік виходило лише два-три твори, котрі обов’язково треба було перечитати. А нині таких безліч. Я вважаю, що особливі речі пишуть у молодому віці. Але сьогодні цікаві твори випускають і представники «середнього покоління». Читаючи молодих, відчуваєш, що вони люди із внутрішньою свободою.
Щоправда, не все гаразд у данськім королівстві. Пахне трохи й гнилизною. Михайло Федотович пригадав, що у студентські часи в нього було відчуття, що живе в окупованій країні. Сьогодні воно, на жаль, загострилося. Окрім того, письменник звернув увагу і на стан, в якому перебуває культура України. Ми самі винні, що більшість читає низькосортні газети, де все коло питань, про які пишуть, зводиться до того, хто кого закатрупив.
Спілкувалася Анна Золотнюк.
м. Тернопіль.