Микола Малахута. Над сивим болем (про Феодосія Рогового)

“Добридень, шановний пане Володимире! Вітаю із світлим Вознесінням і зичу Добра та Здоров”я. Надсилаю на Ваш розгляд написаний спогад Миколи Малахути про Феодосія Рогового. Можливо пригодиться для Ваших “Пекторалей” (паперової чи електронної). Хай хоч так відзначиться Батькове 90-то ліття. Бачу, що полтавці навряд, щоб згадали: це кублище, здається, вовік не розворушити… Добра НАМ! Щиро – Юрій Роговий”.

НАД СИВИМ БОЛЕМ (уривок)

Пізнім вечором я почув крізь вікно, як застогнав листопад, і глянув туди, а там було вже біло-біло… Там билася об осінь крильми віхола, і здалося тоді, що звідти, з-за крил, що хутко мерехтіли, злітаючи й падаючи, хтось на мене дивиться, а не розгледіти ж… І вчулося, що там, у тому закриллі, у тому шаленому білому вировиську стогне людина… Я зрозумів, що того не може бути… А людський голос підіймався вгору, вище й вище… Розсунувши ширше гардини, я мимоволі дивився туди, і раптом у шибки вдарило жмутком листя – я відсахнувся: мені миттю навіть привиділося, що листя враз від удару в шибки спалахнуло, вогнисто, а зразу мовби ж і білим полум’ям, бо в ту ж мить порскнуло й снігом… І все переплелося, і впало вниз, і стихло… А вгорі розпанахано стогнало, десь уже так високо, що здавалося – в самих небесах: і людським же голосом…
Я не забобонний, але відчув, як холодні мурахи навсебіч розбіглися по моїй спині; я сів за стіл, і в голові мигнуло речення Михайла Коцюбинського, знане ще зі школи: “Змучений забобонним страхом, Йон згоджувався на все”.
А переді мною лежав розгорнутий журнал, і я ще раз перечитав підкреслене мною вже цілу низку літ тому, а мовби ж і недавно, та чорнило вже вицвіло, бач: “Читачі мої любі, читачі мої несердиті (“Братики мої рідненькі, сизокрилі орли, гості мої премилі, хоч мало ви мене надождіть”)”. І ще – поруч: “Брате мій рідненький, як сокол ясненький! Станьмо ми, брате, надождімо… брата свого найменшого”.
Очі мої кинулись угору по сторінці, а там чорним значилося: “Балада про Йона”. А ще вище – “Великі поминки” і “роман”, на жовтому, як осінь, тлі, і ще вище, над розхристаною гривою коня, що у відчаї (так і видалося – зараз заірже-застогне в передсмертному пориві туди, аж у небеса, за сірі хмаровища, і тільки під ними обрій спалахував ще жовтіше), витягнувши шию, не завудилений, з німим хрипом летів над землею, а на ній, чорнющій, лежать дві руки: з-під рукавів роби-тужурки – долоні, з горбкуватими, набитими мозолями пальцями, ніби виросли із ріллі і лежать собі на ній, перепочивають у втомі (де я бачив ці руки?), – напис: Феодосій Роговий.
Тут же я і подумав: так через Йону зійшлися докупи два українські класики.
І тут же іще додумав – зразу: а є ж біля них і третій, молодший. Григір Тютюнник. У листах до старшого (на шість літ) він ніжно звертався так: “Дорогий Федосю!” або: “Рідний Тодосю!”.
“Листя на деревах мало, мало. Падає листя. Уже й сніг був, а тепер морозці. В ліс хочеться, на Псло. На сині хмари хоч одним оком глянути – на самі хмари над землею, а не поміж будинками…
Обіймаю тебе і щиресенько вітаю сімейство. Пиши мені неодмінно. Гр.Тютюнник”.
“Дуже хочеться в село, у засніжений ліс, на річку, щоб відпочити душею…
Чогось бачишся ти мені, як рубаєш дрова і тягнеш воду з колодязя… А я оце сніг одкидав би і радів думкою, що в рідній стихії.
Обіймаю тебе. Гр.Тютюнник”.
“Обнімаю тебе, Грицю, мов рідного, цілую, наче давно колись свою Першу любов. Твій Феодосій.

P.S. Повністю спогад Миколи Малахути про Феодосія Рогового можна буде прочитати у наступному номері журналу “Золота Пектораль” (паперовому носії).