Либонь, немає такого народу на світі, котрий так натхненно опанував мистецтво лаятися, як українці. Пригадаймо листа запорозьких козаків до турецького султана (Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!) і «Енеїду» Котляревського. Або «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького, де впам’ятку з дитячих такі рядки:
«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро». Не будемо далі цитувати текст цієї сварки — її знає кожний школяр.
Навдивовижу опанувала це мистецтво і героїня «Зачарованої Десни» Олександра Довженка: «Отак, як дiд любив сонце, так його мати, що ïï, як я теж аж потiм довiдався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось ïй на очi, свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох десь у тютюнi».
Діставалося і малому Сашку: «Мати божа, царице небесна, гукала баба в саме небо, голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоïм омофором! Як повисмикував вiн з сироï землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за моï молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святоï, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не ïв вiн тiєï морковочки, та бодай його пранцi та болячки з’ïли, та бодай його шашiль поточила…»
Мабуть, у кожному селі, на кожному кутку ще мешкають нащадки отих Марусин та Мелашок, оті «язикаті Хвеськи», що лаються (а не матюкаються по-московському) на нашій солов’їній мові… Можливо, і в наших етнографічних музеях слід залучати ексурсоводок, які знаються на здоровоглуздих лайках та прокльонах. Туристам, особливо з іноземель, це було б вельми цікаво. А, може, й укласти лексику сварки, отой словник, що його не доробила доктор філологічних наук, професорка Леся Ставицька, авторка резонансної праці «Українська мова без табу».
Як на мене, то, жартома кажучи, все мистецтво лаятися вичерпується короткою приказкою, введеною Михайлом Старицьким до нашої драматургії більше ста років тому — «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка».
Володимир САПОН
Ілюстрація Анатолія Базилевича до «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького