Переселенка із Донецька Христина Гурська розповідає про війну в рідному місті, про дітей, які не пішли до школи і про мародерства сепаратистів.

 
Жінка приїхала на Борщівщину минулого тижня разом з трьома дітьми. Чоловік поки що в Донецьку, але незабаром має приїхати до дружини, бо  залишився без роботи. Донецький юридичний інститут, де він працював викладачем, захопили сеператисти, облаштувавши там штаб так званої ДНР, а всіх просто вигнали на вулицю. Сім,я переїхала до чоловікових батьків у село Шишківці, що на Борщівщині. Разом із родиною Гурських до матері приїхала і чоловікова сестра Світлана з родиною. Люди розповідають, що найбільше боялися за життя дітей.
– Уявіть собі, що ми останні тижні буквально не виходили з підвалів, – розповідає пані Христина. – Бували дні, коли обстріли тривали зранку до вечора, на вулицю вийти просто неможливо, тому й змушені були сидіти в підвалах, голодні і спраглі. Нам було важко, а дітям?
– Місто знаходиться поки що під контролем сепаратистів, і це дуже страшно, – продовжує розмову сестра чоловіка Христини Гурської -Світлана. – Коли почалися перші обсріли в Донецьку, мої діти здригалися і плакати, я заспокоювала їх. А тепер вже звикли. Тільки починається канонада, як вони запитують: «Мамо, а що, знову стріляють?». Нам дійсно набридло це життя під кулями, цей вічний страх за життя своїх дітей і своїх рідних. Якось вночі, несподівано почався шалений обстріл, біля нашої багатоповерхівки лунали вибухи, то ми в спідній білизні втікали в підвал. Це справжня війна, і це жахливо!
Христина Гурська каже, що сьогодні багато донеччан прозрівають від своїх вчорашніх поглядів. Навіть ті, які недавно кричали «Росія! Росія!» і голосували на референдумі за створення ДНР, сьогодні вже розуміють, що це була помилка. Адже ніяких утисків ні україномовного, ні, тим більше, російськомовного населення тут не було. Всі жили в мирі і злагоді в Україні і називали себе українцями. А тепер, коли вулицями розгулюють банди так  так званого «народного ополчения», які мародерствують у покинутих квартирах, крамницях, офісах, людям стає страшно жити у рідному місті. А випадків таких є чимало.
– Я на власні очі бачила, як у нашому районі люди у камуфляжі з георгіївськими стрічками на грудях  приходили до крамниці і вимагали у продавчині продукти. Жінка чемно дала їм пакунок, іншого вибору в неї не було, адже ті були зі зброєю, – каже пані Христина. – Серед білого дня їх побратими пограбували автомобільний салон, забравши декілька найкращих автомобілів. Пояснили, що це для потреб ополченців. Донеччани вже почали розуміти, що саме  Росія фінансує і підтримує сепаратистів, які свої злочини перекладають на плечі українських військових.
У родині Гурських – троє дітей. Старшій донечці 14 років, середній – 7 і найменшій – півтора рочки. Христина Гурська – корінна донеччанка, а її чоловік – наш земляк, родом із Шишківців на Борщівщині. Познайомились вони, коли він проходив строкову службу в одній із військових частин Донецька.
Жінка розповідає, що її старші діти вільно розмовляють українською мовою, батька кличуть татом, по-нашому, по-західняцькому. Старша донечка Катя каже, що хоча і вчилася у школі, де викладання велося російською, проте у них було за планом чотири уроки української мови і літератури в тиждень. Дівчинка перейшла до дев,ятого класу, але через воєнні дії у Донецьку, її школу закрили. Сказали, що через складну ситуацію навчання має розпочатися із жовтня. Але чи буде саме так – ще питання. Хто зна, коли там усе закінчиться? А поки що, ділиться  зі мною Катя, вчителі їм повідомили, якщо і далі буде така ситуація, то навчання може бути дистанційним, через мережу Інтернет. Вона дуже хоче до школи, але в рідний класс… Дитину можна зрозуміти. Співробітники центру соціальних служб для молоді Борщівської РДА переконують пані Христину, щоб діти відвідували школу в селі, де вони мешкають сьогодні.
– Я розумію, що їм потрібно йти до школи, – каже Христина Гурська, – але я дуже хочу вірити в те, що скоро усе закінчиться і ми благополучно повернемося додому. Там – мої батьки, які залишились доглядати наш будинок, друзі, друзі наших дітей, вчителі, словом – усе рідне. Знаєте, я сьогодні, коли приїхала в Борщів, потрапила на свято Першого дзвоника в одній із шкіл. Сльози навернулися на очі: ці дітки йдуть до школи, а мої – не можуть…
Усі ці люди, які приїздять до нас зі сходу України, бачать зовсім іншу картину, відмінну від тієї, яку їм насаджували довгі роки. Тут вони зустрічають опіку і турботу, допомогу і підтримку буквально у всьому. Хоча, звісно, є й інші випадки, коли наші краяни агресивно налаштовані до таких людей через їх проросійську позицію. Що ж, ми різні. Але треба навчитись прощати і розуміти , особливо в біді. А біда об,єднує, робить людей милосерднішими…
Районний центр соціальних служб для молоді, який очолює Ірина Стягар,перетворився сьогодні на такий центр підтримки і першої допомоги переселенцям, які тимчасово перебувають у нашому районі. Що й казати, фахівцям цетру сьогодні додалося роботи.
З метою забезпечення соціальної допомоги сім’ям та особам, які опинились в складних життєвих обставинах внаслідок переселення з АР Крим, міста Севастополя, Донецької та Луганської областей у районі триває започаткована центром благодійна акція «Турбота». У рамках цієї акції надано допомогу речами першої необхідності (одяг, взуття) та продуктами харчування 22 членам сімей переселенців, які тимчасово перебувають на території Борщівського району. Дана акція проводиться за сприяння парафіян церкви Успіння Пресвятої Богородиці та ТГО «Благодійність». Однак, як каже Ірина Стягар, зараз іде посилена робота щодо створення мобільних груп, до яких входитимуть представники органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, церковних громад, благодійних організацій. Ситуація на сході з кожним днем ускладнюється, тож слід чекати ще більшого напливу людей. Передусім їх треба забезпечити житлом, одягом, за потреби надати медичну допомогу. Йде зима і ці питання треба вирішувати негайно. А ще усі ці люди потребують психологічної допомоги, тому у мобільних групах будуть задіяні психологи, це теж немаловажливе питання.
У районному центрі, де я побувала і поспілкувалася з працівниками й переселенцями із Донецька, знають усе про кожну сім,ю. І не лише знають, але й допомагають чим можуть. Сюди приходять просто навіть за порадою чи словом підтримки. Є різні випадки.
Хвора на онкологічну недугу жінка приїхала зі сходу і звернулася до працівників центру з проханням, аби продовжити тут лікування. Хворого на аутизм хлопчика влаштували у відповідний заклад і з ним все гаразд. Опікуються молодою жінкою-переселенкою, яка потрапила до лікарні. Треба буде допомогти – допоможуть.
Дякувати Богові, в районі є чимало милосердних людей, підприємців, волонтерів, які зголошуються надати житло, харчі, одяг, предмети першої необхідності потребуючим. І їх є більшість. Це ті люди, які не живуть політичними вподобаннями чи політичною ненавистю то тих чи інших процесів, а розуміють чужий біль і сприймають його як свій. Бо чужої біди, як відомо, не буває.

                                                                                         Ірина Мадзій.
                                                                             На фото: жителька  Донецька Христина Гурська із донечкою під час реєстрації у районному центрі соціальних служб для сім,ї, дітей і молоді Борщівської РДА.