Минули літо, осінь, зима… Навесні напроти, в біленькій хаті самотньої бабусі, поселився новий колгоспний агроном – високий молодий москаль. Русочубий, в окулярах, він був подібний на дитячого лікаря, якого Славко бачив, коли їздив з мамою до лікарні в місто.
Надкушена мрія (новела)
Уже понад рік щупленький світ шестилітнього Славка в трепетних тенетах тримала велика пристрасть. Відтоді, як дідо, випросивши в голови колгоспу бричку, запряжену двома баскими гнідими, віз сім’ю в сусіднє село на храмовий празник, малюк полюбив коней. Хоч нидів похмурий, у мжичці червневий ранок, Славко, безмежно щасливий, сидів поміж дідом і бабцею на широкім шкірянім сидінні брички. Позад них, спинами до спин розмістились тато з мамою. Тим часом коні неслись через запашну сіножать, наче в казці. Дідо, який за Польщі власними ваговозами возив аж у Кривчиці на бойню свиней, вправно утримував віжки. А Славко захоплювався граційними рухами, бігом коней. Коли ж вони галопом, у мальовничих бризках долали невеликий брід через річечку, хлопчиковій утісі не було меж. Вода сягала коням вище колін, захлюпувалась у бричку, а він радів і не боявся, хоч мама аж скрикнула: “Та не женіть так!”
Дідо лиш крадькома всміхався. Він, досвідчений фірман, просто тішився з нагоди мати справу з гарними, розумними кіньми. Вони також розуміли, що потрапили в добрі руки. І ця ідилія єднання коней та людини зачепила дитячу душу. В дядька Семена навіть не хотілося йти за святковий стіл, на якому було так багато печива, бо ще жив їздою. Потім декілька разів бігав надвір то з татом, то з мамою, щоб помилуватися кониками. Вони спокійно паслися в саду, мовби розмовляючи з ним, легенько пофиркували. Малюк зачаровано дивився на них поміж штахет. Славкове щастя приємно продовжувало лоскотати, коли надвечір гнали додому, коли з дідом повертав коней на конюшню. А потім іще довго не міг заснути від нестерпного дитячого жадання їздити і їздити на тих кониках, але не плакав… Та тому, що ця мрія не могло здійснитися, дитяча уява прагла втішатися бодай іграшковим коником. Найкраще Славка тоді зрозумів дідо. То він приніс книжку з малюнками коней, то десь дістав шахових фігурок коней, то попросив сусідського парубка, який любив столярну справу, вирізати коника з липової дощечки. Щасливий Славко бавився кониками, перебуваючи тоді, здебільшого, під опікою бабці. Мама працювала в колгоспній ланці, тато – на заводі, а дідо влаштувався сторожем на будові в місті.
Минули літо, осінь, зима… Навесні напроти, в біленькій хаті самотньої бабусі, поселився новий колгоспний агроном – високий молодий москаль. Русочубий, в окулярах, він був подібний на дитячого лікаря, якого Славко бачив, коли їздив з мамою до лікарні в місто. Мав агроном тілисту блондинку – дружину і пухкенького білявого синочка. Хлопчики познайомилися чи не першого ж дня, хоча Артемко спочатку не дуже сподобався Славкові, бо говорив смішно, російською. Зате з появою того агронома з новою силою спалахнула Славкова пристрасть до коней. Адже тепер бричка, запряжена парою чорних скакунів, щодня вранці приїжджала за агрономом і ввечері привозила сусіда додому. Хлопчикові треба було прокидатися незвично рано, але він, як міг, старався не пропустити обидва щоденні спостереження за кіньми. Зручно прилаштовувався за брамою і через велику дірку від сука милувався та мріяв. Уявляв себе на коричневому шкіряному сидінні на місці вайлуватого, напевно, пів німого їздового, який увесь час щось нерозбірливо гукав, грубо шарпав віжками і без потреби махав батогом з гарною червоною китайкою, бо коні й самі рвали під собою землю…
Але і це свято, як і все приємне в житті людини, швидко минулося. Закінчилася весна. В агронома звідкись взявся ровер і він почав їздити ним на роботу. Славко якось скоро змирився з утратою, спав довше, краще здружився з Артемком, у якого появилася синя іграшкова вантажівка“ЗІС”. У її бляшаний кузов влізалася повна лопата піску. Пісок хлоп’ята чи не щодня перевозили навколо великої купи, ще минулого року заготовленої добрим сусідом – дядьком Іваном, який мав намір колись будувати дім, але не шкодував дітям бавитися в будівельнім матеріалі.
А одного погожого літнього ранку Славко прокинувся від лагідного дідового голосу. Лежав у своєму ліжечку з високими драбинчастими поручнями і здивовано кліпав заспаними очима. Дідо ж, наче бавив дитячу радість, тримаючи в худих жилавих руках невисоку картонну коробку, в якій на чотирьох ніжках стояла фігурка, спеченого з тіста коника. На ній, у кулак завбільшки, виразно виднілися сідельце і навіть вуздечко. Славко лиш за якусь хвильку зрозумів, що перед ним його справжня теперішня мрія. Дідо нахилився над ліжечком і малий вказівним пальчиком легенько погладив круту гриву красеня, який мав форми справжнього баского. Ані шахові коні, ані вирізаний дядьком Євгеном буланий не були йому рівня.
Та дідо враз мовив:
-Звичайно, ти не будеш його їсти.
-Ні… – І Славко запитально глянув на діда.
-Тоді трохи потішся і я поставлю його на кілька днів у запічок, щоб зачерствів на сухарика. Потім ми його заженемо в мисник, де він буде проживати і тебе потішати…
-А бавитися? – Запитав розчаровано хлопчик .
-Ну, Славко, ти ж не малюк колисковий ,- дідів голос якось посуворішав, – Хіба хлібом можна бавитись? Ним треба втішатися.
Дитяче єство наповнили нерозуміння і жаль та дідо в усьому був для нього авторитетом, тому за якусь хвильку смиренно повернув старому милого коника. Лиш на маленьких рученятах залишився незнайомий смачний запах…
Кілька днів Славко ходив на вулицю бавитися, виносив своїх коней, але не признавався Артемкові про коника в запічку. Хоча постійно про нього пам’ятав, навіть снив ним. Та одного ранку, вийшовши на вулицю, мусів нудитися коло піску сам. Артемко чомусь не виходив, хоча бачив Славка, бо, присівши навпочіпки, ганяв у великім кориті біля студні чудернацького човника з жовтого паперу. Може тому, що Артемкова мама поруч прала, нахилившись над великим сірим тазиком на табуретці. Її пишні білі груди в глибокому вирізі яскравої квітчастої сукенки безперервно гойдалися, ледь не вискакуючи назовні. Такого Славко ще не бачив. Але йому було скучно, тому підійшов до хвіртки і похвалився:
-А я маю нового коня, найгарнішого від усіх…
Артемко наче й не чув друга, але, витягнувши з води човника і поклавши його в кузов синього“ЗІСа’”, поволік машинку до хвіртки.
-Здоров! – він, як звично, подав пухкеньку руку і запитав:
-Ну, де етот конік?
-Та там, в хаті за піччю черствіє.
Артемко від нерозуміння аж підняв ледь помітні білі брови.
-Добре, зараз принесу. – І Славко побіг додому, залишивши розгубленого друга на вулиці.
Хлопчик нанюхався пороху, мало не впав з лавки, поки дістав у запічку коника і чимскоріш подався назад, бо бабця вже верталась з городу з пучком петрушки до супу, який, зауважив, булькотів на грубі.
Артемка також зачарував той коник, але по – іншому – як велике, безперечно, смачне тістечко. Він помацав нетерплячими пальчиками спинку коника, ковтнув голосно слину, і, враз ставши подібним на маленьке біле поросятко, яке навесні дідо привіз з базару, мовив:
-Давай єго скушаєм!..
Славко, міцніше стиснувши коника за грудинку та круп, відчув, що він іще не дуже твердий і тому злякався, щоб часом не розломився. А пані Катя, наставивши голі міцні ноги аж вище колін, розвішувала на шнурку лахи, спиною до дітей.
-Ні, не можна, бо то моя найліпша забавка.
І ще, щоб Артемко дав спокій, хотів сказати, що дідо вирішив тримати коника в миснику… Та друг, несподівано вчепившись пухкими п’ятірнями в зап’ястя обох Славкових рук, потягнув до себе. Той розгубився, бо ніколи ще не боровся. До того ж відчув, що трохи вищий одноліток, був міцнішим і все нахабніше наближався ротом до коника. Славко не встиг ні просити, ні заплакати, як Артемко вчепився зубами в хребет коника поміж його відчайдушно затиснутими пальцями. В розпачі, з останніх сил стараючись вирватись, Славко мотнув головою і ненароком буцнув нападника в ніс. Ураз відчепившись, Артемко несамовито закричав, розмазуючи по біленькому обличчю кров зі сльозами, й побіг на подвір’я до мами. А Славко, не менш наляканий, шуснув у хвіртку свого обійстя і сховався в квітнику. Звідти чув, як верещала пані Катя: “Чем тєбя так ударіло ето бандеровскоє отродьє?”
Водночас з – за хати появилась щупленька постать бабці. Вона, збідована, але лагідна та добра душею, не хотіла з’ясовувати стосунки з молодою навіженою москалихою. Лиш тихо бубоніла, оглядаючись довкіл: “Боже, де ти, дитинко? Вийди, не бійся…” Розчавлений Славко сидів навпочіпки серед кущів півоній. Рожеві пелюстки перецвілих квітів падали на землю, а гіркі дитячі сльози заливали надкушене тістечко. І йому було невимовно жаль обох: коника та Артемка.
Зіновій Федорук