Доля послала чортківчанці Наталії Климів безліч випробувань, але разом з тим і велику силу, аби їх пережити. Вона була сиротою при живих батьках, жила в нужді, а деколи і в голоді у старенькій дідусевій хаті під солом`яною стріхою. Спочатку похоронила бабусю, пізніше – дідуся, і врешті залишилась сам на сам із світом і проблемами. Майже як Попелюшка, на зорі юності вона зустріла свого принца, і, здавалось, нарешті заживе щасливим життям. Та оте життя в свекрушиній хаті не стало раєм.
Рано помер чоловік, залишивши ще молоду дружину з двома дітьми і купою невирішених проблем. Але і в ті чорні дні вона твердо вирішила для себе, що мусить стати щасливою, багатою і успішною. Мусить забезпечити безбідне життя своїм дітям, що так рано залишились без батька. Увесь тягар турботи про дітей і їх майбутнє ліг на плечі цієї мужньої жінки. І вона вистояла, перемогла, і таки стала і щасливою, і багатою. Як саме? Про усе це вона написала в автобіографічній повісті «Без вини винувата».
«Моє життя – неймовірний сюжет для мелодрами»
Так охарактеризувала пані Наталя свою книгу, коли дарувала її мені. Прочитавши повість буквально на одному подиху за два дні, я теж зловила себе на думці, що то був би цікавий серіал, а головне – правдивий, невигаданий. Сценаристам не треба було б вигадувати драматичний сюжет, аби розчулити глядача. Книжку читаєш – і сльози самі течуть… Усе тут правда, каже авторка, від першої літери до останньої крапки.
А віт тієї правди мурашки ідуть тілом.
Прототипом головної героїні Мар`яни є сама авторка. Особливо щемною є розповідь на початку книги, де йдеться про народження Мар`яни. Мати залишила її в пологовому будинку Алма-Ати, а сама зникла. Які причини на це були у матері, пані Наталя не знає і досьогодні. Щось не заладилось у відносинах з батьком, чи може ще якась біда трапилась? Так і жила вона в пологовому майже чотири місяці. Тут уже всі звикли до дівчинки, полюбили. Але найбільше полюбив її головний лікар, який виношував думку про усиновлення сирітки. Однак це було неможливим, адже дитя булo громадянкою Української РСР, та й мати відмови не написала, могла об`явитися будь-якої миті. Матір розшукували правоохоронці, але так і не знайшли, тому дитину доправили в Україну до рідних дідуся і бабусі в одне із сіл Гусятинського району, що на Тернопільщині. Міліцейський «бобик» відвіз дитину і супроводжуючу жінку-міліціонера до летовища, звідти – літаком до Києва, а вже потім в Тернопіль, і знову – міліцейським «бобиком» до села.
Авторка розповідає читачеві, що потім усе життя доля зводитиме її з людьми у погонах. Навіть чоловік у неї буде капітаном міліції. А поки що, покинута найріднішою людиною, нікому не потрібна дівчинка тихо посапує у літаку на руках у жінки-правоохоронця.
Наталя Климів роздумує над долею героїні, тобто над самою собою: «У своєму житті це маленьке, беззахисне дівчатко доб`ється всього. Вона зуміє добитися справедливості, у неї будуть свої закони. Закони самозахисту і самовиживання. Вона зможе довести усьому світові, що діти-сироти – теж чиїсь діти. Вона зможе довести усьому світові, що зло буде покаране, що переможе добро».
До свого 16-річчя головна героїня жила разом з дідусем і бабусею. Важко було двом стареньким на схилі літ виховувати дитину. Не жили вони у розкошах, але й не бідували. Праця рятувала всіх. Маленьку з ранніх літ привчали до роботи, вона давала собі раду у всьому сама. Бабуся хворіла на серце і тому, ніби відчуваючи свою смерть, сказала якось онучці : « Коли прокинешся вранці, а я буду холодною, то не бійся. Одразу біжи до сусідів і клич до хати». Так воно і сталося. Можна тільки уявити, як страшно пережила біль втрати 12-річна дитина!
Залишилась Мар`яна із хворим на астму дідусем. Три роки доглядала вона його, готувала їжу, голила, мила, порала господарку і обробляла городи. У книзі авторка описала, як вона, 15-річний підліток, несла хворого діда на своїх плечах до центральної дороги, щоб посадити в автобус, який прямував да райцентру. Тоді цей відчайдушний вчинок врятував старенькому життя. Хоча вже після цього прожив він недовго. Помер, коли дівчинці було 15 років.
«Десь людські діти вмирають, а та сволота ніяк подохнути не може!»
Ці слова прокляття сказала 11-річній Мар`яні рідна мати, коли приїхала навідати її в село зі східної України, де жила і працювала. Це був другий раз у житті, коли дівчинка її бачила. Старі батьки просили дочку взяти дитину на виховання, бо ж їй потрібна мати. Та погодилась. Зранку зібрала дитину, сіла в автобус, який привіз їх до Тернополя. Там, на залізничному вокзалі вони мали сісти у поїзд і поїхати у те місто, де жила мати Мар`янки. Але та і не думала везти малу із собою. Доросла жінка просто залишила дитину… на пероні вокзалу. Так і просиділа дівчинка до вечора на тому місці¸ де залишила її «найрідніша» людина. І лише коли дитя почало плакати, на це звернули увагу чергові. Мар`янку выдвели до відділку міліції. Якийсь міліціонер дав їй плюшевого ведмедика. Добре, що дитина добре пам`ятала своє прізвище, ім`я, вік, село, де проживала. І ось міліцейська машина знову привезла покинуту дівчинку до будинку діда й бабки.
Тепер, коли вже з того часу пройшло багато років і коли пані Наталі доводиться бувати на Тернопільському вокзалі, вона завжди з острахом дивиться на той перон і крісло, на якому залишила її мама, і розповідає своїм дітям цю історію зі сльозами на очах. Два рази покинута рідною людиною. Чи можна таке забути?
Через багато років мати приїде до дочки, коли та уже була заміжня і впаде перед нею на коліна випрошуючи прощення.
– Тоді я ще була молода, не могла їй простити, – розповідає авторка книги Наталія Климів. – Тим більше її візит став для мене несподіванкою. Не знала що сказати, як себе поводити… Але така образа в мене на душі була на неї- не повірите! Я в школі так гарно співала, вірші декламувала. На усіх вечорах і святах ведучою була. Деколи плакала, коли зі сцени бачила інших батьків, а рідної мами там не було. Мені завжди бракувало материнського тепла і любові, яких вона свідомо мене позбавила. Як я могла їй простити? Вже пізніше, коли подорослішала, я зрозуміла, що простити все-таки треба, і в душі простила її. Але після нашої останньої зустрічі я поклялась собі, що своїх дітей ніколи не зраджу, не залишу, буду вірною опорою для них усе життя. Наскільки в мене вистачить сил.
Була у Мар`яни і зустріч із рідним батьком. Його адресу вона відшукала за квитанціями про оплату аліментів. Як її не відмовляли від цього кроку подруги, все ж поїхала у Долину на Івано-Франківщині. Дитяча безпосередність, що тут сказати. Однак батько прийняв дочку холодно. До того ж, у нього була своя сім`я і свої діти. «Ти чого сюди приїхала?», – запитав, ніби ножем у серце встромив. Але все-таки повів дочку додому, познайомив з дружиною, з дітьми. Гарна і добра дружина у нього була, навіть запропонувала Мар`яні залишитись у них. Але дівчина відмовилась. Бачила, що з батьком вони уже ніколи рідними не будуть. Не ті батьки, що народили, а ті, що виховали…
«Сирітське життя зробило мене сильною»
Авторка автобіографічної повісті Наталя Климів каже, що чашу терпіння і нужди, приниження і зневаги від сильних світу цього випила сповна у своєму сирітському житті. Як часто заглядалася вона на вулиці на матерів, які гуляли зі своїми дітьми. «Напевне, вони піклуються про них, думають про їх майбутнє. А хто ж про мене подбає?», – так запитувала себе, а відповіді не знаходила. Була одна-однісінька на світі, коли померли дідусь з бабусею. І треба було думати про себе самій. Передусім про освіту.
Прагнула допомагати людям, тому вступила до Чортківського медичного училища. Скрутно жилося сироті на мізерну стипендію. Із тієї стипендії левова частка йшла на оплату квартири, і решта мізеру, що залишався, – на харчування. Звичайно, як і кожній дівчинці у 16 років, їй хотілося нового, модного одягу. Проте, це були лише мрії.
– Мене завжди спасала віра в Бога. Я вірила, що життя моє зміниться на краще, що не може одна людина бути стільки часу самотньою і нещасливою, – ділиться зі мною моя співрозмовниця. – Мати Божа опікується сиротами, і в неї я у своїх молитвах просила милості і благодаті, здійснення мрій. На той час у мене вже був хлопець, мій односельчанин, з яким ми ще зі школи зустрічалися. Була в нас така юнацька, невинна любов. Але доля втрутилася в моє життя і поміняла його кардинально. Хіба ж я могла знати, що з того моменту зміниться усе моє буття?
У книзі «Без вини винувата» Наталя Климів описала в деталях своє випадкове знайомство з майбутнім чоловіком. Молодому лейтенанту міліції просто сподобалась дівчина, яка намагалась зупинити автомобіль на дорозі, щоб доїхати до свого села. Студентка не встигла на останній рейсовий автобус, а вдома на неї чекав коханий хлопець, щоб разом піти на танці. Молодий міліціонер саме був на чергуванні і своїм службовим авто відвіз дівчину додому. Це було кохання з першого погляду. Героїня повісті Мар`яна закохалася в блакитні очі хлопця, а він сказав, що вона буде його.
З його появою, у житті Мар`яни все помінялося. Він розумів її важке матеріальне становище і допомагав, чим міг. Дівчина закохалася ще більше. Вони одружилися, народилося двоє дітей. Усе б було добре. Але з батьками чоловіка важко було ужитися сироті. Особливо зі свекрухою. Чоловікова мати під час сварки вигукує, що бажає бачити невістку на катафалку. Однак катафалк свекрусі довелось готувати не для невістки, а для сина…
Часи були важкі – розруха 90-х. І хоч Мар`яна працювала медсестрою в лікарні, очолювала аптеку, грошей не вистачало. І тоді вона твердо вирішила будувати своє житло. Чоловік лише дивувася: за що збирається дружина зводити будинок, коли вони копійки рахують? Проте в Мар`яни нічого не можливого не було. Вона, як і багато хто у той час, скуповувала різний товар і їздила на торги до Польщі. Потім до цього і чоловіка із сином долучила. Так копійка до копійки – помалу і звели будинок.
А потім знову довелось ще молодій жінці перегорнути чорну сторінку долі – молодим помер чоловік, якого дуже любила. Залишилась у недобудованій хаті, без грошей і з дітьми, яким ще треба було багато в чому допомогти. Як бути? Вона ж хотіла жити багато, в достатку. Вона ж мала із Попелюшки перетворитись на принцесу.
«Італія дала мені все, про що мріяла»
– Я позичила потрібну суму грошей і вирішила їхати на заробітки до Італії. Іншого виходу в мене не було, – каже Наталія Климів. – Вже не могла миритись з тим, що деколи в нас бракувало грошей на найнеобхідніше. Важко було звикати до нового життя, ночами я плакала, а зранку опановувала себе і йшла на роботу. Мені щастило тут на добрих людей. Спершу працювала у дуже порядної і багатої сеньйори, з якою здружилася, як з рідною. Потім слугувала у самого єпископа. Доглядала його стареньку сестру, в якої був дуже складний характер. Ніхто не міг їй догодити. А я мала терпимість до старих. Бо змалку жила з дідусем і бабусею, а коли бабка померла, то доглядала діда не гірше за дорослих. Ось де знадобились мені ті навики!
Сьогодні пані Наталія працює у «материнському будинку», де доглядає стареньких сестер милосердя, тобто монахинь. Її тут знають і люблять усі, бо кожній уміє догодити, вислухати. Часто старенькі питають: «Хто сьогодні на зміні?», і коли їм відповідають коротко: «Україна», то одразу розуміють, що це Наталя.
-Італія дала мені багато у матеріальному плані. Я допомогла дітям збудувати будинки, купила їм машини, онукам допомагаю чим можу. Мої діти – це сенс мого життя, – продовжує розповідь Наталія Климів. – Ось ви дивитесь на мене і думаєте, що я сильна? Але ні, я дуже слабка жінка, часто плачу. Плачу, бо не бачу своїх дітей, не бачу, як ростуть мої онуки. Але дала собі слово – нікому сліз не показувати. І ця моя книга – це сповідь. Сповідь перед самою собою. Знаєте, коли я написала її, то ніби з душі впав важкий камінь, я відчула себе легко, як після сповіді у церкві. Не побоялась розказати усю ту гірку правду свого життя, не притаїла нічого. Я відверто розповіла читачам і про те, що зустріла тут італійського чоловіка, вдівця, який багато у чому мені допоміг. І це мабуть доля, бо він теж служив в поліції, як і мій чоловік.
Книгу авторка присвятила своєму чоловікові – капітану міліції у відставці Віталію Климіву.
Життя, в якому не бракувало зла, жорстокості і несправедливості, не зробило черствою, не зламало мою співрозмовницю. Вона зуміла зберегти у собі любов до людей, бути співчутливою і щирою. Наталія Климів впевнена, що усе життя її оберігає Матір Божа, бо на таку опіку вона заслужила.
Ірина Мадзій.
На фото: Авторка книги «Без вини винувата» Наталія Климів.