Восени 2012 року побачила світ поетична збірка Наталії Пасічник «Пастух бджіл». Поезії вийшли друком під знаком серії «Зона Овідія», що тепер перекочувала у видавництво «Гамазин». Ми розмовляли з авторкою про нову книжку та її бачення літературного світу.
— Наталю, назва твоєї нової книжки «Пастух бджіл» — це переосмислення власного прізвища?
— Назва виникла випадково, лише згодом виявилося, що її можна трактувати як символічну. Взимку планується публікація моєї прозової книжки для дітей «Терезка з Медової печери». Як бачиш, мед (мед поезії?) мене супроводжує усюди. (Усміхається.)
— Вірші у збірці розташовані за певним принципом чи більше інтуїтивно?
— «Пастух бджіл» — це своєрідне вибране-зібране. Окрім нових у книжці присутні вірші з двох попередніх збірок «Портрети доби Ренесансу» та «Гра в три руки».
— З часом слабші вірші відсіюються чи перероблюються? І яке твоє ставлення до корегування давно написаного?
— Я — прихильниця редагування, а не відсіювання слабких віршів. Пишу дуже мало, і тому кожен рядок для мене є подією. Взагалі коректура давніх текстів — одне з найбільш болісних питань. Усі ці муки творчості, переписування рядків, добирання точніших рим страшенно виснажують, і буває, що написане здається потім чужим. Та що вдієш, досконалості треба прагнути.
— Збірка є для тебе певним підсумком, після якого захочеться писати щось нове і по-іншому?
— Так, «Пастух бджіл» є підсумком майже десятирічної творчості, як би пафосно це не звучало. Не знаю, чи зміниться сама традиція письма, але найбільше хочеться уникнути повторів.
— Як оцінюєш «протистояння» верлібру і силабо-тоніки?
— Сучасна поезія космополітизується, трансформується у такий собі набір легко впізнаваних культурних символів, і не обтяжений законами й правилами верлібр тільки сприяє цьому. Очевидно, всесвітня втома наклала свій відбиток і на вірші, бо, дійсно, про що не написано, кого не оспівано? Інколи силабо-тоніка нагадує ходіння лабіринтом, але лише сліпий не здатний побачити, що з кожним кроком змінюється траєкторія шляху, змінюється сам поет.
— Чим відрізняється найстарший і наймолодший вірші, які представлені у збірці?
— Найстарішому віршеві — сім років, а найновішому — два місяці. Змінився голос, він став більш врівноваженим, додалося зовнішньої споглядальності.
— Вважається, за п’ять років погляди на поезію і на життя можуть кардинально змінитись. Ти намагалася чогось позбутись чи щось додати при упорядкуванні збірки?
— Насправді на такі речі вкрай важко вплинути свідомо. Ти щось читаєш, обмислюєш, приходять нові слова, нові сюжети… Я не намагалася ні з чим боротися, нічого позбуватися, бо на певному етапі мене в моєму письмі все влаштовувало. Інша річ, коли справа дійшла до редагування старих віршів. Отут і почалося…
— Часто поети дотримуються певних філософських поглядів, які переосмислюють у своїй творчості. Як із цим склалось у тебе?
— Єдине, у що я вірю, — це те, що людина прийшла в цей світ для радості і пізнання. Мабуть, це гедонізм…
— Як ставишся до творчих спілок?
— Помилково було б вважати, що такі об’єднання існують для розвитку (читай — контролю) мистецтва, тоді як їхнім головним завданням є створення умов для творчості і щонайважливіше — невтручання у процес. Уявімо письменницьку організацію, яка піклується про добробут своїх членів, проте не вимагає нічого, крім умовно перманентної роботи зі словом і присутності на щорічних загальних зборах — для підбивання підсумків. Організацію, яка гарантує не тільки просування творчого продукту письменника, а й проявляє елементарну турботу про його економічне благополуччя. Зрештою, постійні відволікання на пошуки хліба насущного навряд чи сприятимуть ґрунтовному осмисленню себе та світу. На превеликий жаль, у нас майже немає професійних письменників — тих, хто після ранкової кави сідають за письмовий стіл, а не йдуть кудись-там на роботу. Найгірше те, що народна маса (включно із самими літераторами) вважає, що так і має бути — що право на писання треба заслужити і вистраждати. Письменник повинен врешті зрозуміти, що будь-яка праця, окрім творчої, принижує його, псує карму і головне — негативно впливає на якість написаного. Звичайно, найкраще було би народитися графом Толстим або лордом Байроном…
— Кому б ти не радила читати свою збірку?
— Нехай її прочитають усі і хоч на йоту стануть щасливішими! (Усміхається.)
— Хто першим дізнається про нові тексти і здобутки?
— У мене небагато читачів, може п’ять-шість, в основному це письменники. Я дуже ціную тих, хто може конкретно вказати на якісь огріхи у вірші, порадити щось. І дуже не люблю необґрунтовані формулювання на рівні «подобається — не подобається».
— Заради чого могла б зректися творчості?
— Якщо чесно, в мене такої проблеми вибору ніколи не виникало. Я схиляюся до того, що людина не повинна жертвувати творчістю заради того, аби забезпечити собі тілесний комфорт. Головне — досягнути гармонії у всьому, а решта додасться.
Лесик Панасюк