Соромно зізнатися: мені страшенно подобаються сексуальні натяки і підтексти в хореографії та кліпмейкерстві. І, либонь, не мені одній. Це ще не бордель, але вже не монастир. Тут дозволено бажати, але на цьому все закінчується: “millions pleasures, but no satisfaction”.
ЧОМУ Я ЛЮБЛЮ ПОПСУ
Пам’ятаєте відому фразу Анни Ахматової про природу поезії: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда»? Ось і я про це. Тобто про джерела поетичного натхнення.
Чомусь попсовики, оці мадонни, батьки і сини іглесіаси, діми білани, світлани лободи з посередніми вокальними і покращеними зовнішніми даними, здатні мене швидше пробити на сльозу, ніж усі чотири «Пори року» Антоніо Вівальді. І справа аж ніяк не в освіті, елітарності чи смаках. Є в мене один знайомий, який з юнацьким запалом ходив у філармонію, на балет, в театр. Проте, як був тупим солдафоном, так ним і залишився. Виявляється, усе залежить від того, як влаштований мозок.
Попса виводить з депресії, вона й заганяє туди. Емоція, наче інфекція, передається настільки швидко, що й не помітиш, як у серці завібрує мелодія кохання, поки що безоб’єктного, але вже такого приреченого… Звісно, я маю на увазі свій приватний досвід, який, тим не менше, є частиною досвіду загальнолюдського. А ще кордоцентрична легкість і важкість буття: «Я тебе кохаю, а ти мене – не дуже». Любов рятує, любов руйнує і нема цьому кінця-краю. Пісня, замішана на нескладній музиці і, можливо, не найкращому тексті, здатна засісти в голові надовго. Це такий собі шаблон, який доступно розтлумачить, що саме ви почуваєте, що з цим робити і головне (!) чим усе закінчиться. Соромно зізнатися: мені страшенно подобаються сексуальні натяки і підтексти в хореографії та кліпмейкерстві. І, либонь, не мені одній. Це ще не бордель, але вже не монастир. Тут дозволено бажати, але на цьому все закінчується: “millions pleasures, but no satisfaction”.
Можна довго сперечатися, але між попсою в музиці та попсою в поезії – величезна прірва. Очевидно тому, що звукові все-таки вдається прикрити сороміцькі місця тексту. І вже зовсім не має куди заховатися вірш, зітканий із самих знаків оклику… Тому й стовідсотковою правдою буде те, що поетичний поп ні за яких обставин не може надихати…
Я люблю попсу, але попса не любить мене. Напевне, лексичні одиниці, якими вона оперує, занадто неприкриті, відверті для вузького літературного вжитку. Загримована поп-діва може волати про нерозділену пристрасть і я її добре розумію, і навіть співчуваю. Проте, коли намагаюся сотворити щось подібне, то одразу вмикається кнопка внутрішнього опору. Тобто попса робить те, на що не здатне високе мистецтво (до якого я себе, простіть за нескромність, відношу), побудоване здебільшого на півтонах. Попса говорить правду правильними словами. Хоча, бреше теж частенько.
Поетові Олегу Романенку належать рядки: «Я виріс на попсі». Боюся, що моє літературне покоління повністю вийшло з естради, а дехто – взагалі з циркової. І, мабуть, тому помилковим є твердження, що людина – це те, що вона їсть. Воістину, людина – це те, що їсть її.