Чомусь саме такі типажі мене особливо приваблювали. Хотілося й собі подібної долі. І не було нічого дивного в тому, щоб три години летіти літаком, дві доби трястися у потязі й усю ніч їхати вантажівкою задля одного вечора з тим, кого насправді один вечір і знала.

ЛЮДМИЛА МАРКІВНА

Коли я була підлітком, для мене стало традицією щонеділі переглядати щось із творчої спадщини кінорежисера Рязанова, якого у нашій родині дуже любили. Я навіть узяла в міській бібліотеці його книгу «Неподведенные итоги» і не змогла повернути (забракло сили волі). А ще ми мали колекцію відеокасет із рязанівськими фільмами. Поскладавши їх у шафу, я щодня перевіряла, чи рівненько вони стоять. «Вокзал для двоих» з Гурченко і Басілашвілі у головних ролях залишився одним із улюблених. Спочатку я завжди дочікувалася моменту зустрічі героїв у в’язниці. Було щось зворушливе у тих котлетах і мандаринах, які офіціантка Віра привезла засудженому Платонові (музичне ім’я, як на мій невеликий фортепіанний досвід). А кілька реплік-афоризмів поповнили народну фразеологію: «А что, мы не заплатим и убежим?», «Вот и Вы уже начали мне тыкать», «Нейтральная территория – это где? В умывальнике?», «Ехала к пианисту, а приехала к уборщице?», «Ты замечательно бежишь! Только очень медленно»…
Серед героїнь Людмили Гурченко – багато авантюристок, остапів бендерів у спідницях (остапок бендерок?). Чомусь саме такі типажі мене особливо приваблювали. Хотілося й собі подібної долі. І не було нічого дивного в тому, щоб три години летіти літаком, дві доби трястися у потязі й усю ніч їхати вантажівкою задля одного вечора з тим, кого насправді один вечір і знала.
Кажуть, Гурченко була простою у спілкуванні – любила потеревенити з представниками нетворчої частини колективу театру: вахтерами, гардеробницями, контролерками. Не кожному дано пережити роман із народом і підтримувати цей каганець стільки часу. А ще вона п’ять разів виходила заміж і на перший погляд здавалася іронічною, легкою, навіть легковажною: «На Вас такое красивое платье… – Это? Ну что Вы… У меня еще лучше есть!». Зрештою, важко належати комусь одному, коли ти – найкраща.
Ну і, звісно, всі ці секрети краси, тонкої талії і вічної молодості: «Женский организм — это вам не гармонь: потолстею — похудею, потолстею — похудею…Надо держать себя в руках». І навіть лінгвістичне відкриття: «Слово «счастье» похоже на «сейчас», а поэтому оно не может быть чем-то постоянным».
Років десять тому на російському центральному телеканалі показували передачу, де знаменитості різного штибу розповідали про своє дитинство. Пригадую історію про те, як у повоєнному Харкові маленька Люся разом із іншими дітьми чи то випрошувала пиріжки у вуличної продавчині, чи то їх цупила… Я потім ще довго переповідала те все мамі й сестрі, а то й сама собі на якомусь затяжному уроці з геометрії. Неможливо було не розсміятися саме тоді, коли вчитель активно пояснював, що таке гіпотенуза, чи як там її… От і зараз ледве стримуюся, попри те, що не пригадую жодної деталі. Тільки пам’ять про сміх і залишилася.
День, коли народжується легенда, – знаковий, як і день, коли вона помирає. Мимоволі ставлю поряд із Гурченко інших, чимось схожих між собою акторок: Марлен Дітріх, Софі Лорен… Навіть найкрасивіші жінки старіють. Навіть найталановитішим важливо вміти піти вчасно. І тільки улюбленці богів можуть затриматися трохи довше. Людмилу Марківну боги обожнювали.