Настав час зізнатися у всіх гріхах і щиро покаятися. Тому, дорогі брати і сестри, слухайте: людина – істота слабка і їй страшенно важко відмовитися від халяви. Зрештою, халява – поняття умовне. А для такої авантюристки, як Наталя Пасічник – тим більше…
МОЯ ПЕРША СОТНЯ ІНТЕРВ’Ю
Настав час зізнатися у всіх гріхах і щиро покаятися. Тому, дорогі брати і сестри, слухайте: людина – істота слабка і їй страшенно важко відмовитися від халяви. Зрештою, халява – поняття умовне. А для такої авантюристки, як Наталя Пасічник – тим більше.
От запитає прискіпливий дослідник мого життєвого шляху: що Ви забули у журналістиці і чому обрали жанр інтерв’ю, а не, наприклад, книжкової рецензії, чи щось подібне? А я йому відповім: сталося це випадково, якщо не доленосно. Аналізувати чужі тексти, окрім усього іншого, означає втручатися, а втручання знаходиться у тому ж лексико-семантичному полі, що й агресія. До того ж з мого боку треба було підготувати лише запитання, тобто зусиль було затрачено не так багато. А я, прости Господи, – лінива і балувана…
Ну і, звісно, матеріальне заохочення. Пам’ятаєте відомого героя Андрія Міронова: «Но разве мой талант и мой душевный жар не заслужили скромный гонорар?». Розцінки на подібні матеріали у нас більше, ніж скромні, а нагороду за свою так-звану працю я часто отримувала із запізненням, що, погодьтеся, аж ніяк не надихає на подвиги. Ось, мабуть, основна причина халявності, за яку мені пробачимо.
Один із моїх співрозмовників якось хвалився, що за три години написав п’єсу і заробив шістсот гривень. Так от, за інтерв’ю з ним, на яке я витратила не більше десяти хвилин (усе решта зробив він), я отримала двісті. І хто тут Остап Бендер?
Каюся, каюся, каюся. Багатьох інтерв’юйованих письменників я не читала, або ж робила це постфактум. Сподіваюся, ніхто не помітив, а якщо й помітив, то не образився. Тих, хто відмовився від моєї пропозиції, а їх теж назбирався цілий список, поіменно називати не будемо. Як і тих, хто після публікації, з різних на те причин, припиняв зі мною будь-які стосунки. Небезпечна вона, професія журналіста…
Ну і декілька документальних фактів. Майже екстрасенсорна історія трапилася з поетом Тарасом Федюком. Щоби домовитися про інтерв’ю, я мусила зателефонувати йому на домашній номер, який мені десь дістали. Згодом, вкотре перечитуючи його книжку, я наштовхнулася на ту саму комбінацію цифр в одному із віршів. Якби знала, що вона – справжня, подзвонила би, мабуть, раніше…
З прозаїком Олександром Вільчинським ми «інтерв’ювалися» двічі. І, ніби за інерцією, ці бесіди були продубльовані саме у двох виданнях. Зрозуміло, що гонорар я отримала також подвійний. Великий Комбінатор мною би пишався…
Роман Скиба мучив мене цілий день, прохаючи залишити його наодинці в кав’ярні, де він сам усе напише. Врешті-решт підсунув якесь своє старе і частково опубліковане інтерв’ю за 2004-ий, чи 2005-ий рік, заприсягнувшись, що на мої запитання він скоро дасть вичерпні відповіді. Цей матеріал ми з ним пишемо досі.
Власне, до чого я усе це веду. Справа в тому, що недумано-негадано за чотири роки у моїй віртуальній папці назбиралася ціла сотня строкатих розмов. Гадаю, цілком достатньо для члена Спілки журналістів України, посвідчення якого я отримала так само несподівано, як і стала на нелегку стезю інтерв’юера.