«Пушкин был мой первый поэт и моего первого поэта убили» – одна з найвідоміших цитат з прозової Марини Цвєтаєвої. Досвідченому читачеві не треба перечитувати весь цвєтаєвський доробок (ну і мій, до слова, також), аби зрозуміти з ким маємо справу. А справу, як повелося в цьому невротичному світі, маємо з фанатиками…
МОЯ ЦВЄТАЄВА
«Пушкин был мой первый поэт и моего первого поэта убили» – одна з найвідоміших цитат з прозової Марини Цвєтаєвої. Досвідченому читачеві не треба перечитувати весь цвєтаєвський доробок (ну і мій, до слова, також), аби зрозуміти з ким маємо справу. А справу, як повелося в цьому невротичному світі, маємо з фанатиками.
Почнемо із зовнішньої подібності з М.Ц., про яку я дізналася на молодших курсах університету. На стіні гуртожитської кімнати, куди мене поселили, висіло її фото й усі, хто приходив у гості, перепитували, чи це, бува, не мій портрет, зроблений у ретростилі. Я страшенно пишалася такою схожістю і навіть періодично підстригала собі гривку a-la М.Ц. Слава Богу, минулося.
Зізнаюся, що М.Ц. почалася для мене зі щоденникової есеїстики. Мабуть, тому, що історія Марининого дитинства, захоплення Наполеоном («Мама, что такое Наполеон?» — «Как? Ты не знаешь, что такое Наполеон?» — «Нет, мне никто не сказал». — «Да ведь это же — в воздухе носится!»), суперництво із сестрою за прихильність батьків («Мама, кого ты больше любишь: меня или Мусю? Нет, не говори, что все равно, все равно не бывает, кого-нибудь всегда чу-уточку больше, другого не меньше, но этого чу-уточку больше! Даю тебе честное слово, что я не обижусь — если — Мусю») нагадували мені власну, коли дуже хотілося вирости і втекти кудись, бажано до казкового міста Львова. Зрештою, у кожного інколи виникає бажання приміряти чужий капелюх, аби переконатися, що тобі він пасує не менше.
Кохання на відстані, листування, яке надихає і виснажує одночасно, «любовна любов» – ось три кити, на яких тримався культ М.Ц. для мене, вісімнадцятилітньої. У ту безінтернетну епоху навіть найменша газетна стаття була на вагу золота, а невідомі вірші збиралися чи не по рядку («Я Вас люблю – как грозовая туча – над Вами грех. За то, что Вы – язвительны и жгучи, и лучше всех!»).
А ще – Коктебель, безкінечні поетичні канікули, риба в морі, риба на сніданок, обід та вечерю, риба, що сниться, але не збувається. І на цьому благому фоні – М.Ц., яка метається від однієї пристрасті до іншої і лише в такому стані сягає душевної рівноваги («Долг и честь – кавалер – условность, дай Вам Бог целый полк любовниц, изьявляя при сем готовность… Страстно любящая Вас – М…»).
Це вже пізніше М.Ц. – істеричка, нав’язлива ідіотка, платонічна (!) мазохістка і садистка в одній особі, яка замучила не одного своєю безмірною закоханістю з неодмінним присмаком трагічності («Когда горничная походя сняла с чужой форточки рыжего кота, который сидел и зевал, и он потом три дня жил у нас в зале под пальмами, а потом ушел и никогда не вернулся – это любовь. Когда Августа Ивановна говорит, что она от нас уедет в Ригу и никогда не вернется – это любовь. Когда барабанщик уходил на войну и потом никогда не вернулся – это любовь. Когда розово-газовых нафталинных парижских кукол весной после перетряски опять убирают в сундук, а я стою и смотрю и знаю, что я их больше никогда не увижу – это любовь»).
З М.Ц. мене постійно переслідує відчуття сорому, ніяковості за юнацький максималізм, за емпатію, яка більше ніколи не повториться щодо інших, за свої розділені і нерозділені ліричні почуття («За то что Вас – хоть разорвись над гробом! – Уж не спасти»), за тодішні вірші врешті-решт.
Моїм першим поетом була Цвєтаєва і мого першого поета вбили.