Не так багато в світі речей, які здатні поділити життя на «до» і «після», і поезія – одна з них. Ще не встигаєш звикнути до тихого шумовиння в голові, а вже вслухаєшся у мовчання. «Влаштується на роботу, вийде заміж, народить, перебіситься» – слова, які доводять, що десь глибоко в свідомості народній «писати» означає «займатися дурницями».

ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПОЕЗІЇ
 

Не так багато в світі речей, які здатні поділити життя на «до» і «після», і поезія – одна з них. Ще не встигаєш звикнути до тихого шумовиння в голові, а вже вслухаєшся у мовчання. «Влаштується на роботу, вийде заміж, народить, перебіситься» – слова, які доводять, що десь глибоко в свідомості народній «писати» означає «займатися дурницями». Можливо, тут і криється розгадка чому поети так часто сходять з дистанції задля чогось нібито серйознішого. З власного досвіду скажу, що домашня оцінка усіх моїх літературних перемог закінчувалася злободенним: «Молодець, але краще вчи англійську мову».

Колишній поет – здебільшого страждалець і це не залежить від того, чи «непоетичний» період його життя почався щойно, чи десять років тому. Йому однаково важко наштовхуватися на силабо-тонічні і верліброві  тіні з минулого. Він постійно губиться, коли змушений переходити на прозу задля того, аби перепитати на якій вулиці знаходиться відділення психіатрії, або урології. Колишній поет зі скептичністю і заздрістю водночас гортає книжки своїх ще «писабельних» побратимів по перу і намагається передбачити, коли вже і їм настане кінець. Кінець у багатьох із них настав, проте не всі про це здогадалися.
Історична еволюція від придворного писаки до співця режиму надихає багатьох іти в політику. Треба ж врешті-решт зробити щось і для народу, якщо вірші не пишуться! Проте громада, як правило, не  здатна оцінити ні вже здане в архів зібрання творів, ні потуги на державотворчій стезі. Так колишній поет стає колишнім політиком, а потім просто колишнім.
Є думка, що поезія не обмежується рамками літературного жанру, а тому нею може бути що завгодно. Відповідно, порятунок від «постпоетичного синдрому» гарантований кожному, хто вміє знаходити її в шумовинні морського прибою чи шкварчанні цигарки… Той факт, що колишні поети перетворюються на читачів, не несе ніякої деструкції у світобудову, а, може, навіть покращує її. Зрештою, нічого поганого в збільшенні кількості тиші на душу населення, немає.
Інколи я замислююся про те, що буде зі мною після поезії. Чи виживу?… Адже не так легко позбутися багаторічної звички бавитися зі словами, будувати заплутану архітектуру тексту і водночас шукати в ній прозорості… Те, що називаєш своїм найпершим і найсвятішим обов’язком, через таку ось одновекторність веде в глухий кут.
Одна знайома авторка на запитання про її подальші творчі плани якось відповіла, що не дуже переймається, чи вдасться написати нову книгу – «займуся хенд-мейдом, перекладом, фотографуватиму…». Одразу подумалося – це точно не про мене. Бо що я ще вмію і хочу робити з таким запалом як віршувати? Нічого. І тому, мабуть, мали рацію ті, хто кричав на всі голоси, що нехай письменник реалізує себе ще бодай в одній професії, або помре… Хоча, поезоцентристам на кшталт мене легше і вигідніше прислухатися до Еріка-Еммануеля Шмітта, який так і сказав: «Якщо митець робить щось одне, він приречений на геніальність».